І, може, від цього він знову палав, і її дуже туге тіло кликало нездоланно. Потім вони сиділи на траві. Й знову, як тоді, все сталося дуже швидко, але й дуже гарно. Єлизавета засміялася.

– Ти як молодий. Як хлопчак. Як же було солодко.

– То все від тебе.

…Вони приїхали в будинок у Козельці. Єлизавета лягла відпочити, а Олексій повернувся в село. Він пішов на Сягайлівку, зайшов у двір до Харитини. Біля хліва до дровітні рубав суху лозу чоловік з широкими плечима, широким обличчям, великими руками.

– Харитина вдома? – запитав Олексій.

– У хаті.

Харитина сиділа на полу, обнизана дітьми. Одне з правого боку, друге з лівого, найменше в неї в пелені на колінах. Вони їли з дерев’яних мисочок маленькими дерев’яними ложками, третього Харитина годувала сама. Вона знову спаленіла. І він засоромився. І щось защеміло в серці. Ледве подолав.

– Бачу, ти не дармувала часу.

Незручна мовчанка пролетіла попід трямом.

– А в тебе, Олексію, дітей немає?

І враз усе перевернулося в Олексієвій душі, йому хотілося бути чесним і гарним перед оцією чистою і щирою Харитиною, і він сам не стямився, як мовив:

– Є, Харитинко. – Й тут же його струснуло: – Тільки цього, Харитинко, не повинен знати ніхто-ніхто. Жодна душа. За це можемо позбутися життя і ти, і я. Бачиш, як все не просто. І як страшно. Втямила?

– Втямила. Нікому-нікому. – Й засвітила барвінковими очима. – Ой, чим же тебе пригостити в своїй хаті?

– Не треба нічого. Я йду додому, там зібралися всі родичі, ждуть мене. А ти… То твій чоловік рубає хмиз? Як його звати?

– Оверком.

Олексій вийшов у сіни, прочинив сінешні двері:

– Оверку, йди сюди.

Оверко зайшов, ніяковів, тупав, як ведмідь, чоботиськами в присохлому гної.

– Оверку, яка у вас худоба?

– Кінь, корова, телиця, семеро овечок.

– А землі скільки?

– Три десятини.

Олексій поліз за пояс у гаман, там вже лежали приготовлені п’ятдесят рублів. Вийняв і поклав на стіл.

– Оце, Оверку, п’ятдесят рублів. Купи пару волів і землі ще хоч три десятини. У вас десь продається земля?

– На Боярівці. Гарна земля. – Оверко недовірливо дивився на гроші.

– Знаю. Отам і купи. Ну, бувайте, я пішов. Розкажи, Харитино, чоловікові, як ми з тобою корови пасли.

Хотілося погладити по голівці найменшеньке, не зважився.

Оверко кланявся:

– Ваше благородіє, ваше благородіє…

– Я не благородіє, я – сіятельство, – засміявся. – Я – граф. Граф Розумовський. І якщо хтось захоче вас покривдить, скажи йому: граф Розумовський зніме з тебе живого шкуру. А найкраще скажи про кривдника моїй матері, вона на кого хочеш знайде управу.

В порозі зашпортнувся, вдарився головою об верхній одвірок, зціпив зуби, аби не виявити болю. Вийшов на вулицю. Десь неподалік цінькало в дійницю молоко, мекало теля – мабуть, поривалося до корови, а хазяйка не підпускала, пустить, коли здоїть, – і в нього так защеміло в серці, так близько стали в пам’яті прожиті в селі дні, й ці корови, які пас, і ці телята, і чорногузи, які кружляли в небі. І тонко-тонко затремтіло десь у серці: що ж таке щастя?

Вдома вже зібрався увесь рід у новій хаті – хата була збудована до його приїзду. Одні нітилися перед ним, інші трималися надто вільно, тільки мати була як завжди: раділа синові, пишалася ним, не потурала йому. Вона всьому давала лад, кожному вказувала місце. Олексій кілька разів виходив з хати, ходив по садку, де пробігли босими ногами його дитинство і юність. Отут, під хатою, під самою призьбою, росли півники, їхні гострі вістря протикалися одразу після снігу, й по тому, як вони росли, він міряв весну, отут вони й зараз ростуть, півонії, пишні квітки; бувало, він нарізав їх і ставив у глекові на столі, й мати тоді казала: «Ти як дівчина», а он рай-дерево – бузок, його запахи наповнювали у відчинене вікно хату, а он чорнобривці – то вже материні квіти, вона казала, щоб поклали їх їй у труну, а він малим лякався й плакав.

З букетом півоній і приїхав до палацу, вручив їх Лізі, сказавши, що це півонії з власного саду. Вона посадовила його за стіл, майже наказавши: сідай, а потім гепнула перед ним велику макітру, у якій догори лапами лежала тлуста, жирна, засмажена качка – їж. Я зготувала, я – твоя жінка.

Вона й там, у Петербурзі, іноді грала доладну домашню господиню, готувала ту чи ту страву.

– Я обідав дома з родичами.

– Я того не бачила, як ти обідав. Треба їсти те, що приготувала власна жінка. – Й стояла ставна, ладна у фартушині. Така ладна, така жадана, що він не стямився, як ухопив її й посадовив на коліна. Так і кохалися. Потім їв качку.

А по тому вони ходили над Остром, в пітьмі тихо перегукувалася варта. Великі білі зорі котилися за водою. По річці проплив човен з ліхтарем на щоглі і щез. За річкою луг у пітьмі, як ніч без краю. І квилить якась птаха, неначе загублена душа. Й стає терпко, жаско, що все минає, і оця мить також мине, що вони молоді, палкі, але це не буде вічно, й що не вічна оця близькість – їхні душі, неначе одна, спільна, і почуття також. Зорі дивилися на них, перекліпувалися – заздрили. Вони розкотилися по небу, неначе погублені таляри.