— Гер Лютц, сьогодні ж приготуйте реляцію про нагородження лейтенанта фон Гольдрінга залізним хрестом другого ступеня!

— Яволь!

— Адже лейтенант не знав, що перед ним сидить оберштурмбанфюрер СД Лангхайн, а стріляв у партизана! Так, гер Міллер?

— Так точно! Я певен, що коли б він здогадався, хто розмовляє з ним, то перевірка не закінчилася б так криваво. Але зате ми цілком переконані в благонадійності лейтенанта фон Гольдрінга.

— А тепер, гер Міллер, чи не бажаєте пообідати з нами? — запросив Еверс.

Розповідь Міллера про наслідки перевірки фон Гольдрінга привела генерала в явно хороший настрій.

— Вважатиму за честь, гер генерал, — вклонився Міллер.

Коли всі офіцери зібралися в казино і сіли за стіл, Еверс урочисто проголосив:

— Гершафтен! Я можу сповістити вам цікаву новину. Голови всіх присутніх повернулися до генерала.

— Вчора я послав свого офіцера для особливих доручень барона фон Гольдрінга з важливим пакетом у штаб корпусу. В готелі у Шамбері на барона вчинили напад французькі терористи, які, очевидно, хотіли заволодіти пакетом. Гольдрінг пострілом з пістолета одного з них тяжко поранив. За виявлену пильність я представив барона до нагороди залізним хрестом другого ступеня…

За обідом, який сьогодні, на відміну від багатьох попередніх, пройшов жваво і весело, тільки й розмови було, що про фон Гольдрінга і про потребу більш рішучих заходів проти партизанів, які чимдалі посилюють свою активність. Під кінець обіду генерал був у такому піднесеному настрої, що проголосив тост за успіх розпочатого на Східному фронті наступу, який багатьом з присутніх дасть можливість вже цього року побувати в Москві.

Генріх ніяк не сподівався, що чутка про події в Шамбері так швидко долине до Сан-Ремі, але вийшло, що слава випередила його. Коли він по приїзді попрямував у штаб, біля вхідних дверей його спинив обер-лейтенант Фельднер.

— А, барон! — привітно і поштиво промовив той. — З щасливим поверненням! Про ваші геройські діла в бою з французькими партизанами ми вже чули. Радий поздоровити вас першим!

— В якому бою? — не зрозумів Гольдрінг.

— Не скромничайте! Про ваші подвиги генерал розповів усім офіцерам учора під час обіду.

— А-а! Он ви про що… Дякую за поздоровлення!

Генріх увійшов до вестибюля і хотів уже підніматися сходами, коли його увагу привернув солдат, який, побачивши лейтенанта, виструнчився перед ним. Це був юнак років дев'ятнадцяти-двадцяти, білявий, худорлявий, з розумними блакитними очима. Саме вираз його очей і примусив Генріха зупинитися. У погляді юнака було стільки смутку, навіть відчаю, що не помітити цього було не можна. Біля ніг солдата лежав рюкзак.

— Хто ви такий? — запитав лейтенант.

— Єфрейтор Курт Шмідт, гер лейтенант! — чітко відповів солдат.

— Ви звідки?

— Служив у другій роті, другого батальйону, сто сімнадцятого полку, а зараз одержав призначення на Східний фронт.

На очах молоденького солдата, який здавався ще хлопчаком., забриніли сльози.

— А чому вас туди переводять?

— За рапортом командира роти обер-лейтенанта Фельднера!

— У чому ж полягає ваша провина?

— Чотири дні тому обер-лейтенант був трохи напідпитку. Йому здалося, що я не так, як слід, привітав його, хоч, слово честі, я привітав його, як годиться. Тоді він почав командувати: «Ляж», «Встань». Я виконував його накази, доки в мене вистачило сили. Але скоро я стомився. Він вилаяв мене, а потім написав рапорт, ніби я відмовився коритися наказові і просив відправити мене на Східний фронт.

— Це все правда, що ви мені розповіли?

— Свята правда, гер лейтенант, як перед богом! — юнак глянув на Гольдрінга з таким благанням, що тому стало шкода цього хлопчика в солдатській шинелі.

— А ви дуже боїтеся Східного фронту?

— Там, гер лейтенант, вже загинуло двоє моїх братів. У матері лишився я один. І коли вона дізнається, що й мене послано на Східний фронт, вона не переживе цього.

— А чому ви не сказали про все генералові?

— Навіть командир полку не захотів говорити зі мною…

— Наказ про відкомандирування при вас? — трохи подумавши, запитав Генріх.

— Ось! Мені наказано тут почекати попутної машини на Шамбері.

— Що ж, я можу поговорити з генералом. Але треба висунути якусь причину, щоб вас тут залишити. Якщо хочете, я можу сказати, що візьму вас денщиком. Ви згодні?

— Я буду виконувати всі ваші розпорядження і працюватиму так, як ніхто інший.

— Давайте ваші документи і чекайте на мене тут.

Солдат похапцем, ніби боячись, що офіцер може змінити своє рішення, тремтячими руками витяг папірці і передав їх лейтенантові.

Генріх піднявся на другий поверх і увійшов до кабінету Лютца.