Будинок наповнився коханням. Ауреліано висловлював його у віршах, які не мали ні початку, ні кінця. Писав їх на цупкому пергаменті, подарованому Мелькіадесом, писав на стінах купальні, на шкірі власних рук, і в усіх цих віршах поставала перевтілена Ремедіос: Ремедіос у сонному полуденному повітрі, Ремедіос у тихому подиху троянд. Ремедіос у таємному водяному годиннику метеликів, Ремедіос у ранковому запаху теплого хліба — одне слово, завжди й усюди була Ремедіос. Ребека дожидала свого кохання щодня о четвертій годині, сидячи з вишиванням біля вікна. Вона добре знала, що мул, який розвозить пошту, приходить до Макондо тільки двічі на місяць, а проте чекала його весь час, певна того, що помилково він може прийти будь-якого дня. Сталося якраз навпаки: у визначений день мул не з'явився. Ошаліла з розпачу, Ребека встала серед ночі й похапцем, з жадібністю самовбивці заходилася жменями поїдати землю в саду, плачучи з горя й люті, ранячи ясна осколками черепашок. А потому блювала аж до світання. Вона зайшла в стан якоїсь гарячкової прострації, втратила тяму, і в маренні її серце безсоромно виказало свою таємницю. Обурена Урсула зламала замок скрині й знайшла на дні шістнадцять напахчених листів, перев'язаних рожевою стрічкою, рештки листків та пелюсток, що були між сторінками старих книжок, і засушених метеликів, які від першого дотику оберталися на порох.

Тільки Ауреліано був здатний осягнути всю глибину Ребечиного розпачу. Того вечора, поки Урсула силкувалася витягти Ребеку з безодні марення, він вирушив разом з Маґніфіко Вісбалем і Герінельдо Маркесом до закладу Катаріно. Заклад розширили, прибудувавши Ґалерею й розгородивши її дошками на окремі кімнатки, де мешкали самотні жінки, від яких пахло вмерлими квітами. Ансамбль із акордеоніста й барабанщиків виконував пісні Франсіско Людини, котрий уже кілька років не з'являвся в Макондо. Троє друзів замовили собі тростинового вина. Маґніфіко й Герінельдо, ровесники Ауреліано, однак досвідченіші за нього в життєвих справах, неквапно пили з жінками, які сиділи в них на колінах. Одна з жінок, зів'яла, з золотими зубами, спробувала приголубити Ауреліано. Проте той відштовхнув її. Згодом помітив: що більше він п'є, то частіше згадує про Ремедіос, але терпіти муку спогадів стає легше. І раптом він кудись поплив, сам незчувшись, коли це почалося. Невдовзі побачив, що його друзі й жінки так само пливуть у тьмяному світляному мареві — безформні, невагомі постаті — і вимовляють слова, які злітають не з їхніх уст, і роблять загадкові знаки, що не збігаються з їхніми рухами. Катаріно поклала йому на плече руку, мовивши: «Скоро одинадцята». Ауреліано озирнувся, побачив велетенську пляму обличчя, що розпливлася, штучну квітку за вухом, а відтак утратив пам'ять, як ото колись під час епідемії забутливості, і віднайшов її аж другого дня, та ще й у зовсім незнайомій йому кімнаті, — перед ним стояла Пілар Тернера, в самій тільки сорочці, боса, розпатлана; вона світила на нього лампою й не вірила своїм очам:

Ауреліано!

Ауреліано став твердіше на ноги й звів голову. Він не знав, як сюди потрапив, але добре пам'ятав, з яким наміром, бо ще з дитячих літ беріг цей намір у недоторканому тайнику свого серця.

Я прийшов переспати з вами, — сказав він.

Його одежа була заляпана болотом і блювотинням. Пілар Тернера, яка на той час жила тільки зі своїми двома малими синами, ні про що його не питала. Повела до ліжка. Обтерла мокрою ганчіркою обличчя, роздягла, потому роздяглася сама й опустила запону від москітів, щоб сини нічого не бачили, якщо, бува, прокинуться. Вона вже стомилася чекати чоловіка, з яким її розлучили в рідному селищі; чоловіків, що повід'їжджали; незліченних чоловіків, які не знайшли дороги до її дому, збиті з пантелику невизначеністю віщувань на картах. Поки вона чекала їх усіх, шкіра в неї укрилася зморшками, груди обвисли, жар серця загас. Вона знайшла Ауреліано в темряві, поклала руку йому на живіт і з материнською ніжністю поцілувала в шию. «Бідний мій хлопчику», — прошепотіла вона. Ауреліано затремтів. Не гаючися, спокійно й упевнено він відплив від скелястих берегів печалі й зустрів Ремедіос, перетворену в безкрайню трясовину, що пахла грубою твариною й щойно випрасуваною білизною. Вирушаючи в це плавання, він плакав. Спочатку це було мимовільне, уривчасте хлипання. Потім сльози ринули нестримним потоком, і він відчув, як щось розпухле й болюче луснуло в нього всередині. Перебираючи хлопцеве волосся кінчиками пальців, жінка зачекала, доки його тіло звільниться від тієї чорноти, яка заважала йому жити. А потім Пілар Тернера спитала: «Хто це така?» І Ауреліано сказав їй. І вона розсміялася сміхом, який полохав голубів, а цієї ночі навіть не розбудив дітей. «Тобі доведеться спочатку доняньчити наречену», — пожартувала вона. Але під цим жартом Ауреліано відчув глибоке співчуття. Коли ж він вийшов з кімнати, залишивши там не тільки невпевненість у своїй чоловічій силі, а й той гіркий тягар, що стільки місяців лежав йому на серці, Пілар Тернера несподівано пообіцяла йому:

— Я поговорю з дівчинкою і подам її тобі на тарелі, ось побачиш.

І вона виконала свою обіцянку. Однак у невдалий час, бо дім Буендіа втратив свій звичайний спокій. Коли стало відомо про палке кохання Ребеки, — а приховати його було неможливо через її крики в маренні, — Амаранта враз заслабла на гарячку. Вона теж була вколота жалом кохання, але неподіленого. Замикаючись у купальні, вона виливала муки безнадійної пристрасті в палких листах, але вдовольнялася тим, що ховала їх на дно своєї скриньки. Урсула ледве справлялася ходити коло двох болящих. Ніякі довгі й хитромудрі розпити не допомогли з'ясувати причину пригніченого стану Амаранти. Зрештою їй удруге сяйнув щасливий здогад: зламавши замок Амарантиної скриньки, вона знайшла перев'язані рожевою стрічкою, перекладені білими лілеями, ще вологі від сліз листи, адресовані П'єтро Креспі, але так йому й не відіслані. Плачучи з люті, Урсула прокляла ту годину, коли їй заманулося купити піанолу, заборонила уроки вишивання й оголосила щось на взірець жалоби без небіжчика — аж доки її дочки не відмовляться від своїх сподівань. Втручання Хосе Аркадіо Буендіа, який змінив свою колишню думку про П'єтро Креспі й був у захваті від його вміння поводитися з музичними машинами, нічого не дало. Тому, коли Пілар Тернера переказала Ауреліано згоду Ремедіос вийти за нього заміж, хлопець зрозумів, що ця новина тільки посилить горе його батьків, однак вирішив зустрітися зі своєю долею віч-на-віч. Покликані до вітальні для офіційних переговорів, Хосе Аркадіо Буендіа й Урсула стійко вислухали заяву свого сина. Але, дізнавшись ім'я нареченої, Хосе Аркадіо Буендіа почервонів від обурення. «Таж ти очманів від свого кохання! — загримів він. — Усюди стільки гарних і порядних дівчат, а тобі нічого кращого не спало на думку, як одружитися з дочкою нашого ворога». Але Урсула вибір схвалила. Вона зізналася, що всі сім сестер Москоте подобаються їй своєю красою, працьовитістю, скромністю і вихованістю, і похвалила сина за розважливість. Обеззброєний захопленими відгуками дружини, Хосе Аркадіо Буендіа висунув лише одну умову: Ребека, на чиє кохання відповідають взаємністю, вийде заміж за П'єтро Креспі. Коли Урсула зможе вигадати трохи часу, то повезе Амаранту до головного міста провінції, щоб подорож і зміни товариства допомогли дівчині перебороти розчарування. Тільки-но Ребека дізналася про цю угоду, як ураз одужала, написала нареченому радісного листа, дала його на затвердження батькам і, не вдаючись до послуг посередниць, сама віднесла того листа на пошту. Амаранта вдала, ніби підкоряється рішенню старших, і поступово одужала від гарячки, але подумки заприсяглася, що Ребека вийде заміж тільки через її труп.

Наступної суботи Хосе Аркадіо Буендіа надяг костюм із темного сукна, целулоїдовий комірець та замшеві чоботи, що їх уперше взув у день балу, і пішов сватати Ремедіос Москоте за свого сина. Корехідор і його дружина були потішені несподіваними відвідинами і водночас занепокоєні, бо не знали їх причини, а дізнавшися, вирішили, що Хосе Аркадіо Буендіа переплутав ім'я майбутньої нареченої. Щоб усунути помилку, мати підняла Ремедіос із ліжка й внесла на руках іще зовсім сонну до вітальні. Її спитали, чи вона справді вирішила вийти заміж, і вона, пхинькаючи, відповіла, що хоче тільки одного: аби їй дали поспати. Хосе Аркадіо Буендіа, зрозумівши сумніви подружжя Москоте, подався за поясненнями до Ауреліано. Коли ж повернувся, то Москоте вже встигли перевдягтися у відповідне для такої нагоди вбрання, трохи переставили меблі у вітальні, наповнили вази свіжими квітами й чекали на нього в товаристві старших дочок. Пригнічений своїм дурним становищем і муками, яких завдавав йому цупкий комірець, Хосе Аркадіо Буендіа підтвердив, що обранка справді Ремедіос. «Але ж це суперечить здоровому глуздові, — сказав занепалий духом дон Аполінар Москоте. — У нас, крім неї, іще шестеро дочок, усі вони дівчата на виданні, і кожна з радістю погодилась би стати достойною дружиною такого поважного й працьовитого кабальєро, як ваш син, а Ауреліто зупиняє свій вибір на тій єдиній, яка ще пісяє в постіль». Дружина — досить молода на вигляд жінка з опущеними очима й неквапними рухами — дорікнула йому за грубість. Після того як було випито фруктовий сік, подружжя, зворушене твердим рішенням Ауреліано, дало врешті-решт свою згоду. Тільки сеньйора Москоте попросила зробити їй таку ласку — поговорити з Урсулою віч-на-віч. Урсула стала бурчати, навіщо, мовляв, її плутають у чоловічі справи, але насправді була зацікавлена і назавтра, хвилюючись і дещо боязко, завітала до будинку Москоте. Через півгодини вона повернулася з повідомленням, що Ремедіос іще не дійшла потрібного віку. Ауреліано не визнав це за поважну перешкоду. Він, мовляв, чекав так довго, що тепер готовий чекати скільки завгодно, доки наречена дійде віку, коли зможе стати матір'ю.

Відновлену гармонію порушила тільки смерть Мелькіадеса. Хоч саму подію можна було завбачити, проте супутні обставини виявились несподіваними. Через кілька місяців після повернення у Мелькіадеса почали виявлятися ознаки постаріння, яке розвивалося так швидко й незворотно, що незабаром він перетворився на одного з отих нікому не потрібних дідів, котрі, мов тіні, бродять кімнатами, насилу тягаючи ноги й голосно розводячись про кращі минулі часи; ніхто про цих старих не піклується, про них навіть не згадують, аж доки знайдуть якогось ранку мертвими в постелі. Спочатку Хосе Аркадіо Буендіа, захопившись такою новиною, як даґеротипія, та пророцтвами Нострадамуса, допомагав Мелькіадесові в його справах. Та згодом чимраз частіше залишав цигана на самого себе, бо спілкуватися з ним ставало щодалі важче. Мелькіадес сліпнув і глухнув; здавалося, він плутав співрозмовників з людьми, яких знав у давно минулі історичні епохи, а на запитання відповідав незрозумілою мішаниною з різних мов. Тиняючись будинком, він промацував перед собою повітря, хоч рухався серед речей з незбагненною спритністю, неначе був обдарований інстинктом орієнтації, що спирався на близькі передчуття. Одного разу він забув вставити штучні зуби, покладені на ніч у склянку з водою біля ліжка, і відтоді більше не послуговувався ними. Коли Урсула вирішила розширити будинок, то загадала вибудувати для Мелькіадеса окрему кімнату біля майстерні Ауреліано, якнайдалі від домашньої товкотнечі й шуму, з великим світлим вікном і етажеркою, на якій власноручно розмістила запорошені й поточені шашелем циганові книжки, крихкі аркуші паперу, списані незрозумілими знаками, та склянку з штучними зубами, де вже пустили корінці якісь водорості з маленькими жовтими квіточками. Нове місце, видно, припало Мелькіадесові до вподоби, бо він перестав з'являтися навіть у їдальні. Його можна було зустріти тільки в майстерні Ауреліано, де він просиджував годинами, списуючи таємничими карлючками привезені колись пергаменти, які були ніби зроблені з чогось твердого й сухого і розшаровувались, як листове тісто. В майстерні він з'їдав і їжу, що її двічі на день приносила Вісітасьйон, — а втім, останнім часом у старого пропав апетит, він їв тільки овочі, через що невдовзі прибрав властивого вегетаріанцям кволого вигляду. Шкіра в нього покрилася ніжною пліснявою, схожою на ту, що росла на допотопному жилеті, якого він ніколи не скидав, віддих був смердючий, як у сплячої тварини. Ауреліано, заглиблений у складання віршів, врешті-решт перестав помічати його, та одного разу в бурмотінні Мелькіадеса він уловив ніби щось осмислене й став прислухатися. Єдине, що він спромігся вирізнити з заплутаного незрозумілого мимрення, було настирливе, як стукіт молотка, раз у раз повторюване слово: «рівнодення», «рівнодення», «рівнодення», — та ще ім'я — Олександр фон Гумбольдт [5]. Аркадіо досяг трохи кращих успіхів у спілкуванні з циганом, коли став допомагати Ауреліано в ювелірній справі. Мелькіадес озивався на його спроби зав'язати розмову і часом казав цілі фрази іспанською, тільки вони не мали ніякого стосунку до навколишньої дійсності. Проте якось увечері старого охопило хвилювання. Мине багато років і, стоячи біля стіни перед розстрілом, Аркадіо згадає, як, весь тремтячи, Мелькіадес прочитав йому кілька сторінок своїх незбагненних записів, яких Аркадіо, звісно, не зрозумів і які, однак, прочитані співучим голосом, видались йому покладеними на музику енцикліками [6]. Скінчивши, Мелькіадес усміхнувся, вперше за довгий час, і мовив по-іспанськи: «Коли я вмру, то нехай у моїй кімнаті три дні палять ртуть». Аркадіо переказав ці слова Хосе Аркадіо Буендіа, який хотів домогтися від цигана додаткових пояснень, але дістав усього лиш коротку відповідь: «Я досяг безсмертя». Коли віддих Мелькіадеса зробився смердючим, Аркадіо почав щочетверга вранці водити старого купатися до річки, і справа ніби пішла на ліпше. Мелькіадес роздягався і йшов у воду разом з хлопчаками, загадкове почуття орієнтації допомагало йому обходити глибокі й небезпечні місця. «Усі ми вийшли з води», — якось зауважив він.

Час минав, і ніхто не бачив Мелькіадеса в домі, хіба тільки тієї ночі, коли він із зворушливим старанням намагався полагодити піанолу, та щочетверга, коли він виряджався з Аркадіо на річку, несучи під рукою висушений гарбуз і шматок пальмового мила, загорнуті в рушник. І от одного четверга, перед тим як Аркадіо покликав Мелькіадеса купатися, Ауреліано зачув, що старий бурмоче: «Я помер від малярії в болотах Синґапура». Цього разу, заходячи в воду, Мелькіадес повернув не туди, куди слід, і його знайшли аж назавтра, кількома кілометрами нижче за течією: він лежав на мілководді в світлому затоні, а до його живота прилип шматочок курячого посліду. Незважаючи на заперечення обуреної Урсули, яка плакала за циганом дужче, ніж за рідним батьком, Хосе Аркадіо Буендіа заборонив ховати тіло. «Мелькіадес безсмертний, — сказав він, — до того ж сам відкрив формулу воскрешення з мертвих». Потім роздмухав давно занедбане горно й поставив на нього казанок із ртуттю, щоб кипіла біля трупа, який став поволі вкриватися синіми пухирями. Дон Аполінар Москоте зважився нагадати, що непохований потопельник становить небезпеку для громадського здоров'я. «Анітрохи — адже він живий», — відказав Хосе Аркадіо Буендіа й далі обкурював того парами ртуті рівно сімдесят дві години; на той час труп уже почав лопатись, як синювато-біла брунька, з тонким посвистом і тлінним смородом на всю оселю. І лише тоді Хосе Аркадіо Буендіа дозволив поховати його, але не сяк-так, а з усіма почестями, належними найбільшому добродійникові Макондо. Це був перший і найвелелюдніший похорон у місті, що його — і то не набагато — перевищить через сто років похоронний карнавал на вшанування пам'яті Великої Мами [7]. Цигана опустили в могилу, викопану посеред пустирища, призначеного для цвинтаря, й написали на кам'яній плиті єдине, що було відомо про нього: МЕЛЬКІАДЕС. Потому, як заведено, пильнували дев'ять днів. Скориставши з безперервної товкотнечі в патіо, де пили каву, розповідали анекдоти й грали в карти, Амаранта вибрала хвилинку й освідчилася в коханні П'єтро Креспі, що кілька тижнів перед тим оголосив про свої заручини з Ребекою й тепер лаштував маґазин музичних інструментів і заводних іграшок там, де колись араби міняли дрібнички на папуг, — на місці, відомому в народі під назвою «вулиця Турків». Італієць, чиї лискучі, мовби полаковані кучері, викликали в жінок непереборне бажання зітхнути, поставився до Амаранти, як до розпещеної дівчинки, що її не варто сприймати надто серйозно.

У мене є молодший брат, — відповів він їй. — Він приїде допомагати мені в магазині.

Амаранта відчула себе приниженою і з уїдливою злістю відповіла йому, що вирішила будь-що перешкодити сестриному весіллю, навіть якби довелося для цього покласти на порозі будинку свій власний труп. Вражений цією погрозою, П'єтро Креспі не зміг утриматися від спокуси розповісти про неї Ребеці. Отож до поїздки Амаранти, що весь час відкладалася через обтяженість Урсули, підготувалися менше ніж за тиждень. Амаранта не опиралась, але, прощаючися з Ребекою, шепнула їй на вухо: