— При них не називай мого імені. Ніхто не повинен чути тут, як мене звуть по—справжньому…

Ох, як довго повзли вони, і йшли, і пробиралися на—вкарачки отими печерами! Здавалося, що Клюсик завів їх у саме пекло — на страшну і мученицьку смерть. І якби не віра Яремка в Клюсика, то він би вже сто разів ударився в розпач, у безнадію… Здавалося, що в цих підземеллях навіть повітря не вистачає. А ще здавалося: ось—ось земля здвигнеться, все зрушиться — і зійдуться її страшні зубчасті щелепи! І буде кінець!..

Нарешті вони вибралися на поверхню — і ніч видалась Яремкові такою ясною й радісною, мов Великдень. Він дивився на зорі та на місяць і не міг надивитися, він хапав на повні груди повітря і не міг, надихатися!

— Ой, як гарно! — прошепотів позаду Ляскало.

— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — А я вже думав — кінець!

— Кінець буде попереду, — пообіцяв Ляскало.

— Авжеж, — погодився Цабекало.

Вони пішли між скелями. Спускалися вниз і підіймалися вгору, але це вже було зовсім не страшно. Ішли мовчки, зосереджено сопіли, думаючи тільки про одне: куди нас веде оцей дивний чоловік?!

Уже ранок починався на сході, коли вони нарешті вийшли до моря. На хвилях гойдалася, мов уві сні, невелика галера.

— Ось отам, хлопці, — вказав Клюсик на галеру, — і відпочинете. Там — моя команда. Ні про що з ними не говоріть. Скажете тільки по—турецьки, куди вам треба. Вони можуть відвезти вас до того місця, де Арабатська стрілка виходить напроти українського берега. Або ж підійдуть до донського гирла і висадять у безпечному місці біля Азова. А далі — добирайтеся самі: чи до донських козаків, чи до себе, на Січ!.. Скажете команді — ни від Нуріддіна—баші.

Козаки уплав кинулися до галери.

— Нуріддін—баші — це ти, Клюсику? — не втримався Яремко.

— Ні, Яремку, Нуріддін—баші — це мій підлеглий. Мене звуть інакше…

Яремко не знав, що робити. Ніби треба було б і йому йти на галеру, але не хотілося: як же це не поговорити з давнім приятелем, якого бозна—коли поховав, а тепер… Ні, він не піде звідси, доки не довідається, як воно все сталося. Невже це все йому тільки сниться?

Клюсик відвів Яремка за кущ кизилу — очевидно, для того, щоб його не бачили з галери, — і запитав:

— А тобі обов’язково геть усе потрібно знати, Яремку?

— Необхідно! Геть усе! Бо я не повірю в те, що ти — живий чоловік, а не нечиста сила!

— А ти віриш у нечисту силу? — і в котячих очах Клюсика заграли вогники.

— А хто в неї не вірить?

— Ну, я… — всміхнувся Клюсик.

— Еге ж! Сам — потороча, а не вірить! Я й досі опам’ятатися не можу… Невже ти живий?!

— Та поки що живий! Можеш помацати!.. Яремко мимоволі простяг руку, але відсахнувся. Не від

страху, а якось незручно було мацати чоловіка. Клюсик підійшов, поклав йому руку на плече.

— Клюсику, — здригнувся Яремко. — Я ж оцю твою голову тримав у оцих своїх руках. Відрубану… Вона й досі мені ночами ввижається… А Недайборщеві ти живий снишся…

— Немає вже Недайборща. Потопили турки всі чайки наші в морі, якими Недайборщ командував… А самі вони, правда, ледь—ледь допливли до Криму, — та допливли—та—ки. Так їх розтріпав наш Недайборщ зі своїми орлами. Половину турецької ескадри з сейменами та яничарами на дно пустив… А на більше — сили не стало…

Збоку море шуміло. Козаки дерлися на галеру. Обрій зеленавий раптом засвітився під рожевим. Яремко все життя знав, що на світанні обрій мусить бути рожевим, а не зеленавим, — а от маєш… Таке тільки на морі буває. І хто побачить оту зеленавість, отой зелений промінець — той, кажуть, зазнає щастя… Все здавалося примарним, дивним, несправжнім. І сам Яремко здавався собі несправжнім. І Клюсик, і оце навіть море з галерою — все ніби чарівний сон, який ось—ось має скінчитися, а після сну почнеться страшна й безнадійна дійсність. Зараз, зараз хтось тебе штовхне — і ти прокинешся…

Господи, ну, якщо це навіть сон, то нехай Клюсик уві сні розкаже, що ж то таке сталося, що він не мертвий, а живий…

— Клюсику, а ми ж за тебе молебень відправили. За твій упокій свічки у церкві ставили. І батюшка Григорій на Січі так же ж тебе згадував гарно, аж ми всі плакали… А як же ж це воно вийшло? Що — ми Бога обманювали, чи що? І я ошукав. Бога теж?

— Диви, який правовірний наш Яремко!.. Не переживай! Ніхто Бога не обманював, бо його й не обманеш. Християнина Тимоша Клюсика і справді нема на світі…

— А ти що — не Клюсик чи що?

— Нема християнина Клюсика, а є мусульманин на ім’я…

Та й замовк. Яремко почекав—почекав, а коли не дочекався, запитливо поглянув на Клюсика. І той відгукнувся:

— А навіщо тобі знати моє мусульманське ім’я? Я й так надто багато відкрив тобі…

— Та ти ж мені ще нічогісінько не сказав! Я й досі не можу зрозуміти, хто з нас на яком}’ світі: ти на нашому чи я — на твоєму?

— А що — я не схожий на живого? — бісівські іскорки кресонулися в очах, а вуса заворушилися по—тарганя—чому.