Біля шорсткої тополі, просто на лаві сидів на саморобній каталці безногий інвалід. Він був у солдатській гімнастерці з медалями — кремезний, з грубими рисами неголеного обличчя, величезними ручищами. Тулуб із підверненими холошами штанів міцно-преміцно прикручено пасками до дошки на шарикопідшипниках. Біля інваліда — скринька, у якій і приховувався винахід століття. Ось інвалід дістає сильними пальцями із своєї скриньки звичайнісіньку трубочку, дме в неї, і зразу з другого кінця вискакує, надимається червономордий чортик з витягненими ріжками, і трубочка, викликаючи загальне захоплення, дудить: “Іди-іди-іди!”

Я помітив, що Олесине золотисте обличчя стало сріблитися, і зрозумів її. Пробрався до лави, відчуваючи, як жарко дихають у потилицю мої приятелі, запитав, перемагаючи калатання серця:

— Скільки, дядьку, га?

— Руп. — Продавець висякався у несвіжу барвисту хусточку.

Я дістав з кишені дрібняки, швидко перелічив. Що буде, те й буде! Кругляки карбування п’ятдесятих і пізніших років загубляться в загальній масі монет…

— Мені треба три штуки! — заявив я, переминаючись з ноги на ногу.

— Скільки готівкою? — ліниво поцікавився продавець.

— Два з полтиною.

— Давай!

Я висипав у тверду, як асфальт, долоню дрібняки. Дядько, не дивлячись, кинув їх у скриньку, простягнув три трубочки. Потім дістав зі скриньки дерев’яні колодки, трохи підняв свій візок на витягнених руках і спритно плюхнув з лави на пісок.

Олеся кинулась було до нього:

— Дозвольте я допоможу.

— Одзинь! — відмахнувся інвалід.

Він поставив скриньку на свій самокат, якраз на місце неіснуючих ніг, і, різко відштовхуючись колодками, покотив геть.

Я пороздавав друзям сувеніри. Вони взяли їх байдужно.

— А де його ноги? — спитала Олеся таким різким голосом, ніби це я був винуватцем нещастя.

— Як де? На війні. Ще війна…

— Дзинь, дзинь! — сумно відгукнулась Олеся й споважніла так, що в одну мить перетворилася на настороженого, наїжаченого хлопчака.

— А чому ж він на самокаті, а не в автоколясці? — прошльопав губами блідий Вітер.

— Старий, зараз немає ще КамАЗа, БєлАЗа та інших АЗів, — нагадав я. — Є гармати й танки.

— Дзинь, дзинь, дзинь…

— І ваговози! — Кир показав на вулицю.

— І ваговози, і підводи, і навіть один мировецький велосипед! — підхопив я. — Гайда, покажу!

Ми побігли до мого будинку — через сквер, униз бруківкою, повз молочну, повз старі, приземкуваті цегляні міщанські будинки. Будинки дуже вросли в землю, міцно трималися один за одного, вишикувавшись двома уступчастими стінами. Приязно й владно втягував нас бруковий простір. Мої друзі на бігу раз у раз випускали з трубок червоні бульки, й Грохольський відгукувався на їхнє “іди-іди-іди” споконвічним кам’яним смішком: “Прийди-прийди”… Та це чув лише я.

Ось і запашна крихітна булочна. Наш будинок — тридцять три. Я подав знак зупинитися, першим пірнув у темну арку воріт, навшпиньки прослизнув повз наше вікно, прорубане у камені. Крізь відчинену кватирку мені вчувся материн голос.

Двір відкрився, як радісний світ. Блакитний квадрат неба. Діти ганяють в куряві м’яч. Висить на шворках мокра білизна. З відчинених вікон линуть гучні голоси.

— Що це? — свистячим шепотом запитав за моєю спиною Вітер і навіть ткнув мене в бік.

Бабка Параша, як завжди, виставила на підвіконня чорну “тарілку” радіо, й вона горланила й веселилася на весь двір.

— Радіотарілка. Зрозуміло? Телевізора ще немає, — пояснив я.

Ми прислухалися, що співало радіо.

Брянская улица

По городу идет.

Значит, нам туда дорога.

Значит, нам туда дорога.

Брянская улица

На запад нас ведет.

— співав Леонід Утьосов.

— Перемога! Скоро перемога! — вигукнув я в самісіньку небесну височінь. — Через рік!

Моє пророцтво нічого не змінило в цьому світі. І без нього дух перемоги витав у блискотливій дворовій куряві, спалахував огненними квадратами вікон, бринів голосами радіодикторів, маршами, піснями.

Ніколи не забуду, як восени сорок другого ми з мамою та сестрою повернулися з евакуації. Площу трьох вокзалів, яка прилягала до нашого району, я не впізнав: вона була помережана колами, квадратами, смугами. Перехожих у цивільному одязі було значно менше, ніж у військовому. Дівчата в захисній формі, взявшись за мотузки, несли вздовж вулиць величезні пузаті аеростати. А вночі заметалися по небу прожектори, відшукуючи фашистських стерв’ятників, загавкали-забахкали зенітки.

А як незвично було побачити, відчути знову довоєнні речі — канапу, піч, етажерку з книжками, фотографії в рамках на стіні. Бухають за вікном зенітки, іде війна, а в кімнаті по-домашньому спокійно. Деренчливі шибки заклеєно навхрест папером, вікна зашторено, будинок міцний, а під вухом розлягається радіонавушник, і рівно за хвилину дванадцята вмикається Красна площа: тиша, гудки автомобілів, бій курантів. І “Інтернаціонал”…