Але їй на допомогу прийшла дівчина.

— М’ясо в нас, дідусю, безкоштовне, — пояснила вона. — І решта продуктів теж.

— Брешеш, туди-сюди! Хтой це з доброго дива, так тобі телятко різатиме?

— Ви ще з Дореволющї? — наполягала Аліса. — А як ви опинились тут? На нашій машині часу?

— А от скажи мені, — пожвавився дід, — хто у вас найголовніший генерал?

— Нема в нас генералів.

— От і брешеш! Не може того бути, щоб без генерала… Боже мій, хто йде!

Доріжкою, припадаючи на сучкувату палицю, йшов другий дід, такий самісінький, як і перший, тільки капелюх на ньому був не солом’яний, а сукняний.

Аліса так здивувалася, що. сховалась за спину дівчини. І тут же з-за повороту вийшо ще троє дідів, двоє з палицями, один так, без палиці; двоє в солом’яних капелюхах, а один простоволосий, і борода в останнього діда була довша, ніж у інших.

Всі діди спроквола простували до лавки.

— Хвала тобі,господи! — сказав перший дід. — А то, туди-сюди, жодної живої душі не знайдеш!

— Це правда, — відповів один із нових дідів. — Це правда, що жодної живої душі, всі якісь фіглі-міглі з квасом.

І він посварився палицею на дівчину й Алісу. Це вони й були фіглі-міглі з квасом.

— У них тут дірка в минуле, — прошепотіла Аліса, — і вони з неї вилазять. Треба зупинити. Адже, можливо, їх сто тисяч.

— Оцих ось провчити б не завадило, палицею, палицею!

— Авжеж, туди-сюди! — заволав другий дід.

— Зараз ми їх! — крикнув третій. — Я сам у городових служив!

Ззаду вийшло ще троє дідів. Тікати було нікуди. Діди, щоправда, з місця не рухалися, але галасували щосили. Аліса міцно вхопилася за руку дівчини.

І в цей момент ударив гонг, і гучний голос сказав:

— Ну ж бо, Глібе, знеструм масовку. Такі не підійдуть.

За кущами щось зашипіло, і діди завмерли в тих позах, у яких їх застав гучний голос.

Із кущів вискочило кілька молодих хлопців. Потім вийшов давній знайомий Алісиного тата, оператор Герман Шатров. Лоб Шатрова затуляв довгий зелений козирок від сонця, і на грудях у нього висів мікрофон.

Не помічаючи дівчини з Алісою, Шатров насипався на своїх помічників.

— Як могло статися, — сердився він, — як могло статися, що вісім роботів з масовки пішли із знімального майданчика? Хто за це відповідає? А раптом один із них на машину б налетів? Або дитину б до смерті налякав? Ні, я так цього не залишу! Я сьогодні ж серйозно поговорю з конструкторами.

— Вони ж дослідні, Германе, — втрутився один із асистентів. — Їх тільки зараз розпакували, навіть перевірити не встигли. От вони й розповзлися по бульвару.

— Та хіба ж це справжні селяни початку двадцятого століття? На основі чого їх програмували?

Із кущів вийшов ще один чоловік. Був він огрядний і сумний.

— Геро, — мовив він, — любий, ми ж не самі придумали. Взяли дідів із романів першої половини минулого століття, туди-сюди.

— Що?

— Туди-сюди, кажу. Це я, поки з ними морочився, дідівських висловів нахапався. У них років сто п’ятдесят тому були обов’язково улюблені слова, незвичайні.

— Забирай своїх дідів. Придумаємо щось інше.

— Ащо ж мені з ними робити? Вони ж ні на що не годяться.

— Поміняєш блоки пам’яті на стандартні, і вийдуть непогані роботи-доглядальниці. Бігме, навіть цікаво. З бородами і запасом казок, туди-сюди.

— Ти що тут робиш? — спитав раптом Герман, помітивши Алісу. — І тут устигла?

— Ми дуже злякалися, — відповіла Аліса.

Вона хотіла показати дівчину, яка теж злякалася, але дівчина, виявляється, непомітно пішла.

— От, — занервував Герман, — я ж казав, що дітей типовими дідами злякати можна!

— Я гадала, що він із минулого, на машині часу.

— Ні, не бійся, таких примітивних дідів навіть сто п’ятдесят років тому не було. Хоч я достеменно не знаю. У тебе що, канікули вже?

— Канікули. А ви картину знімаєте?

— Історичну стрічку.

— З ефектом присутності?

— І симфонією запахів та термоефектом.

— А сьогодні зніматимете?

— Сьогодні? От не знаю, що нам тепер робити з масовкою. Діди невдалі… Знаєш що? Зганяймо лишень ми на натуру. На Чорне море Хочеш із нами?

— Дуже хочу! А як тато?

— З татом я домовлюся, — сказав Герман. — Треба тільки з режисером поговорити. Володю! Володю, Чулюкін! Де ти?

— Ну що? — запитав голос із кущів, і відразу ж на доріжці з’явився режисер — меткий, невисокий, у дуже модному американському капелюсі з балабончиками.

Режисер швидко рухався і швидко говорив, але думав він, очевидно, не швидше, і часто фраза у нього не докінчувалася, бо думки примушували, не закінчивши першої, починати другу.

— Що, у нас сталося нещастя? — спитав він. — Діди сплохували, і не тільки… А зрештою, в тебе є міркування щодо… Може, нам перейти в павільйон?