Аліса побачила попереду двері, що вели на склад, промчала повз ящики й мішки з крупою й опинилася в лікарняному саду.

Лікарняний сад був великий, у ньому росли старі липи й дуби. Листя на них ще не розпустилося, але бруньки вже набрякли. Голосно гомоніли ворони. День був сонячний, теплий, і Алісі, хоч вона була в самій піжамі й тапочках, здалося спечно.

Сад було видно з вікна боксу, тому Аліса знала, що бігти до воріт довго й небезпечно — хто-небудь побачить, що дівчинка в лікарняній піжамі біжить доріжкою, її неодмінно піймають. Через те вона побігла навпрошки, до цегляного паркану. Аліса не знала, женеться хтось за нею чи ні Тільки злякала двох дівчаток, які одужували й поволеньки гуляли собі по мокрій доріжці. Дівчатка сказали хором: “Ох!” Аліса крикнула їм на бігу:

— Нікому ні слова!

Дівчатка розбіглися в сторони, і шлях до паркану був відкритий.

Паркан був старий, високий, але цеглини подекуди виступали, можна поставити ногу.

За три секунди Аліса була нагорі паркану, стрибнула вниз із двометрової висоти й опинилася в тихому провулку.

Ніхто її не бачив.

За парканом теж начебто тихо.

І Аліса пішла попід парканом ліворуч, чимдалі від лікарняних воріт.

Лікарня, в якій лежали Юлька з Алісою, була районною. Тому від неї до Юльчиного будинку було недалеко. Якби не районна, навряд чи міг бути такий збіг, щоб Юля і Коля вчилися в одній школі.

Пішки, провулками, від лікарні до Юльчиного будинку йти хвилин п’ятнадцять не більше, але той, хто ще тролейбусом, повинен вийти на людний проспект Калініна, дійти до Арбатської площі, повернути на бульвар і тільки там сісти на тролейбус. Нічого цього Аліса не знала.

Вона вибігла до маленької церкви на розі проспекту й зупинилась. Треба було вибрати людину, яка їй усе розкаже і не ставитиме зайвих запитань.

Вона навіть забула, як дивно вдягнена. Хоч сонце й гріло, та люди ще не довіряли теплу, і тому всі йшли в плащах, а дехто навіть у пальті.

Знайти б когось молодшого. Чим молодше, тим краще. Ні в якому разі не можна було підходити до бабусь чи дорослих жінок. Для них дитина в піжамі — як червоне для бугая.

Дехто з людей озирався на Алісу, дивувався її одягу, але поки ніхто ні про що не запитував. Аж раптом Аліса побачила двох молодиків із довгим волоссям до плечей і в широких штанях. Вони були дуже бідно вдягнені й навіть у латках, неакуратно нашитих на штани й сорочки. “Ось ці не ставитимуть запитань”, — подумала Аліса.

— Даруйте, — сказала вона, підбігши до них. — Де мені сісти на п’ятнадцятий тролейбус?

— Про що говорить ця дитина? — звернувся один із молодиків до іншого.

І звернувся він по-англійському. Аліса, звичайно, по-англійському розмовляла, як по-німецькому, по-німецькому — як по-французькому, а по-французькому — як по-російському, бо в майбутньому мови вколюватимуть змалку спеціальними уколами, щоб не гаяти часу на зубріння.

— Де ходить п’ятнадцятий тролейбус? — повторила Аліса своє запитання по-англійському.

— Оу! — вигукнув один із молодиків. — Як любо чути рідну мову! Ти теж з Англії?

— Ні, я тутешня, — відповіла Аліса.

— Але у вас чудовий лондонський акцент! Невже ви так вивчили мову в Москві?

— Авжеж, — сказала Аліса. — У нас багато хто так розмовляє.

Двоє хлопчиків, почувши розмову, зупинилися неподалік. Було їм на вигляд років по дванаддять-тринадцять.

— От дає! — сказав один із них про Алісу.

— Ходімо, — мовив другий. — Це туристи, хіппі.

— І вона теж?

— Теж.

— Ніколи не думав, що тепер у них модно в піжамах ходити!

Аліса чула, що вони говорять, і їй стало смішно.

— Ніяка я не хіппі, — заперечила вона. — Тільки я заблудилася.

Англійські туристи не йшли.

— Ми знайдемо, де ходить п’ятнадцятий тролейбус, — сказав один із них. — У нас є карта Москви.

Він заходився розгортати карту.

У цей час довкола них почали зупинятись люди. На великій вулиці завжди знайдуться допитливі. І чим більше людей зупинялося, тим більше спішили поглянути, що ж сталося.

І, звісно ж, знайшлася якась бабуся, котра закричала:

— Ви тільки подивіться, як одягнута дитина! Вона ж неодмінно схопить запалення легень! Дівчинко, де ти живеш? Можливо, ти хвора?

Аліса хотіла піти, але спробуй пробитися крізь такий натовп.

— Ну от! — мовила вона тихо одному з хлопчиків. — Що тепер робити? Мене ж зараз назад відведуть.

— Нічого не розумію! — сказав високий і сутулуватий, в окулярах, типовий відмінник-зубрило. — Куди тебе відведуть?

— Дівчинко, — наполягала бабуся, — признайся, що сталося?