– Щира правда! – сказала місіс Ділбер. – Це йому кара за гріхи.

– Шкода лише, що покарали ми його мало, – відповіла прибиральниця. – Якби можна було дужче його покарати, я б точно не сиділа склавши руки. Гаразд, розв’яжіть-но цей вузол, Джо, і скажіть вашу ціну. І кажіть так, як є. Я нічого не боюся – першою покажу своє добро. І цих не боюся – нехай дивляться. Ми ж і раніше чудово знали, що кожен із нас прибирає до рук, що може. Тільки я в цьому гріха не бачу. Розв’язуйте вузол, Джо.

Але її хоробрі друзі нічим їй не поступалися, і чоловік у вицвілому чорному піджаку першим пред’явив свою здобич. Вона була невелика. Зо дві печатки, пенал, пара запонок і дешева шпилька для краватки – ото й усе.

Старий Джо обстежив усі ці предмети один за одним, оцінив, проставив вартість кожного крейдою на стіні й побачивши, що більше чекати нічого, підсумував.

– Ось скільки ви одержите, – сказав лахмітник, – і ні пенса більше, нехай мене спалять живцем. Хто наступний?

Наступною виявилася місіс Ділбер. Вона пред’явила простирадла й рушники, дещо з одягу, дві старомодні срібні ложечки, щипчики для цукру і кілька пар старих чобіт. Усе це також було оцінене крейдою на стіні.

– Дамам я завжди переплачую, – сказав старий. – Це моя слабинка. Так я й розоряюся. Вам належиться ось стільки. Якщо попросите накинути ще хоч пенні й будете торгуватись, я пошкодую, що був так щедрий, і зменшу півкрони.

– А тепер розв’яжіть мій вузол, Джо, – сказана прибиральниця.

Старий опустився на коліна, щоб зручніше було поратись, і, розплутавши безліч вузликів, витяг доволі великий і важкий згорток якоїсь темної матерії.

– Що це таке? – запитав лахмітник. – Невже завіса?

– А таки так, – зі сміхом відповіла жінка, погойдуючись на табуреті. – Завіса з-над ліжка.

– Та невже ти зняла всю цю штуку разом із кільцями, коли він ще там лежав?

– Ясна річ, зняла, – відповіла жінка. – А що такого?

– Тобі на роду написано нажити капітал, – завважив лахмітник. – І ти його наживеш.

– А чого ж через цього скнару відмовлятися від добра, що погано лежить, – незворушно відповідала жінка. – Ні, не на таку натрапили. Уважно, старий, не заляпай ковдру жиром.

– Це його ковдра? – запитав лахмітник.

– А чия ж іще? – відповіла жінка. – Тепер уже й без ковдри не застудиться!

– А від чого він помер? Чи не мав якої зарази? – запитав старий і, покинувши розбирати речі, глянув на жінку.

– Не бійся, – мовила вона. – І так не дуже приємно було морочитися з ним, а якби він був ще й заразний, то й поготів не варто було через такий мотлох. А ти дивись, та не задивляйся, – на цій сорочці не те що дірочки – жодної обтріпаної петлі не знайдеш. Найкраща його сорочка, з тонкого полотна. Якби не я, так би марно й пропала.

– Як це пропала? – запитав лахмітник.

– Таж напнули на нього і мало не поховали в ній, – зі сміхом відповіла жінка. – Не знаю, який дурень це зробив. Я ж, звісно, зняла, – вже якщо простий коленкор і для поховання не годиться, то навіщо його тоді взагалі виготовляють? Ні, для нього це саме те, що треба. У що не вдягни, а гидкішим однаково не стане.

Скрудж із жахом прислухався до її слів. Він дивився на цих людей, що зібралися навколо награбованого добра при вбогому світлі лампи, й відчував таке обурення й огиду, наче був присутній при тому, як зграя мерзотних демонів торгується біля трупа.

– Ха-ха-ха! – розсміялася прибиральниця, коли старий Джо дістав фланелевий мішечок, відлічив кілька монет і розклав їх купками на підлозі – кожному його частку. – Бачите, як воно вийшло! Доки був живий, він усіх від себе віднаджував, начебто навмисне, щоб ми могли поживитися коло нього, як тільки він дасть дуба. Ха-ха-ха!

– Духу! – промовив Скрудж, тремтячи з голови до п’ят. – Я зрозумів, зрозумів! Доля цього нещасного могла бути й моєю долею. Все йшло до того... Боже милостивий, а це що?