– Він. – Швець уважно розглядав фотокартку. – А постарів… І рана… Тягун любив бавитися швайкою. Як його?.. Феофан, Фаня, – скрушно похитав головою і здійняв капелюха, витер долонею чоло.

Невже Молостова поранив Тягун? Хто ж тоді Личакова?.. Свідчення Страпатого важливі.

– А що ви можете сказати про Баглая?

– Хитрий, підступний, теж порішить людину завиграшки.

– Вам знайоме прізвище чи кличка «Квач»?

– Квач… – Страпатий замислився. – Ха, Квач! Прислужував у таборі Даньку, в «ад'ютантах» ходив, колишній куркуленко.

– Який він із себе?

– Не пам'ятаю. Вони тепер для мене на одне обличчя: якісь сірі, невиразні, мов тіні. От бійців, з якими воював, заплющу очі, – швець заплющився, – і ніби в кіно бачу, і тих, загиблих.

Я дістав із шкіряної теки папір, дав Страпатому ручку й попросив написати все, що мені розповів. Так, міркував я, Тягун, мабуть, у нашому місті і залучив, можливо, до крадіжки Шалапуху, Зубовського і Роптанова. Потім якось дізнався, що міліція зацікавилась Личаковим, і порішив його. Вірогідно. А Баглай? Де він?

– Вибачайте, капітане, не запрошую вас до квартири, – зніяковіло сказав Страпатий. – Мої не знають мого минулого. Не знають. Тому й не бачуся з Катериною.

– Діти у вас є?

– Двоє: син – шофер, дочка – продавець. Живемо гарно, дали трикімнатну квартиру, безплатно «Запорожця», у мене пенсія інвалідська і зарплата. Та до смерті жалкуватиму за даремно втраченими літами, – гірко зазначив. – Майже десять років випало з них. Не вернеш…

Збираючись іти, я написав йому свій телефон і чергового, нашу адресу на випадок, якщо згадає щось нове.

– Кілька днів я побуду у Вінниці. Трапиться потреба – зайдіть у відділ на Ленінській до Моренцова.

– Обов'язково. – І, глянувши у папірець, Страпатий зауважив: – Ось у якому вони місті. А я подумав, що тут об'явилися.

– Коли б тут, Сидоре Панасовичу, ви б досі не топтали ряст.

– Вірно. Їх, як я зрозумів, ще не знайшли, – замислено сказав.

Висновок він зробив правильний. Ми розпрощалися, Страпатий залишився на лавці наодинці із своїми невеселими спогадами. Я не сумнівався у його непричетності до злочинів, Дорогою ціною він заплатив за своє виправлення. До старого йому не було вороття.

Тепер мій шлях лежав на Київську, до Баглай Катерини. Чекав на вулиці Пирогова автобус, і раптом спало на думку: можливо, у Катерини Андріанівни чоловік і від нього діти, які не відали, з ким вона була вперше одружена. Отож не варто потикатися до неї додому. Краще завтра на роботу.

До Моренцова зарано. Володимир, як і я, приходив зі служби відразу по шостій вечора, і я неквапною ходою пішов до парку культури і відпочинку імені Горького.

На другий день я вирушив на зустріч з Баглай. Сподівався, що вона багато розповість про свого колишнього чоловіка. Може, він подав про себе звістку, надсилаючи синові грошові перекази, чи писав листи, листівки, телеграми. Втім, не дуже надіявся. Такі батьки здебільшого забувають своїх дітей назавжди. Іноді вони вертаються до них мов сніг на голову вже старими й немічними, чужими, і тоді в сім'ї відбувається трагедія.

Одначе я навіть не уявляв, яка драма сталася з жінкою.

Тролейбус зупинився. Я вийшов. Тротуар тягнувся вздовж огорожі з видіркованих вузьких смужок металу. Відразу за нею росли високі, стрункі тополі – цілий квартал тополь над вулицею, наче сторожа на чатах. За ними, в глибині саду, виднівся триповерховий корпус, змурований з червоної цегли. Лікарня. Он і ворота. З них виїхала «швидка медична допомога».

Подвір'я просторе, упорядковане: асфальт, квітники, лавки, низькі плакучі верби, мов зеленокосі русалки. Я попростував до під'їзду. До нього найбільше прямувало людей. Здогадався, що там поліклініка. Не помилився: віконця до регістраторів, стелажі з амбулаторними картками. Запитав усю білу, наче коробочка бавовни, дівчину:

– Скажіть, де знаходиться фізіотерапевтичний кабінет?

– Перший поверх, сімнадцять.

Пішов коридором. Обабіч двері з номерами. Під стінами сиділи відвідувачі, деякі упівголоса розповідали про свої хвороби, скаржились на недуги. Аж в кінці побачив цифру 17. Спинився і міркував, як викликати й поговорити з Баглай. Хоч пацієнтів на фізіотерапію було мало, але хто з них на масаж – невідомо. Чекав, прихилившись плечем до стіни, щоб кимось передати. О, медсестра чи лікарка взялася за ручку.

– Будь ласка, попросіть Катерину Андріанівну, – затримав її. – Дуже треба.

– Добре.

Пацієнти снували туди-сюди. Я очікувально зиркав на двері… У поліклініці стояв гул, ніби на вокзалі. Бракувало оголошень і перегуку поїздів, клунків та валіз. За якимись дверима хтось ойкнув, і на мить шум ущух – люди насторожились, прислухаючись. Та поволі знову заджмеліли голоси. Невдовзі в коридор, нетвердо ступаючи, вийшла бабуся, тримаючись за щоку. Мабуть, їй вирвали зуба і вона зойкнула від болю.