Тунці — рибалки називали всю рибу цієї породи тунцями й розрізняли її за відмінами тільки тоді, коли везли на ринок чи продавали на принаду, — знову зникли десь під водою. Сонце почало припікати, і старий, веслуючи, відчував його жар на потилиці, а по спині в нього потекли цівочки поту.

«Можна б просто пустити човна за водою, — подумав він, — і навіть поспати. Обкрутив петлю навколо великого пальця на нозі — та й спи собі, аж поки смикне. Але ж сьогодні вісімдесят п'ятий день, то треба ловити справно».

Він не відводив очей від жилок і саме в цю мить побачив, як одне зелене вудлище над бортом рвучко сіпнулося донизу.

— Ага, — мовив старий. — Ага, — і безгучно поклав весла. Тоді потягнувся до жилки й обережно взяв її великим і вказівним пальцями правої руки. Він не відчув ні натягу, ні ваги й держав жилку вільно, без зусилля. Раптом вона знову сіпнулася. Цього разу — легенько, якось непевно; та старий добре знав, що це означає. Там у глибині, за сотню сажнів від човна, марлін об'їдав сардини, нанизані на вістря й виган виклепаного ручним способом гачка, що витикався з голови невеличкого тунця, насадженого на стрижень.

Старий, обережно тримаючи жилку лівою рукою, тихенько попустив петлю й зняв її з вудлища. Тепер він міг вільно перепускати жилку між пальцями, так щоб риба не відчувала ніякого натягу.

«Восени й так далеко від берега це має бути велетенська рибина, — думав старий. — їж, рибо, їж сардинки. Ласуй собі на здоров'я. Вони ж бо такі свіженькі, а ти там десь ген за шістсот футів, серед темряви й холоднечі. Обпливи разочок кругом, а тоді вертайся і їж».

Він відчув, як жилка сіпнулася знову, спершу легенько, а тоді сильніш — мабуть, голова однієї з сардин міцніше сиділа на гачку. Потім жилка завмерла.

— Ну ж бо, — голосно мовив старий. — Підпливай знов. Принюхайся до них як слід. Хіба не смачно пахнуть? А тепер їж на здоров'я, а тоді й до тунця візьмешся. Він такий тугий, холоднецький, дуже смачний. Не бійся, рибо, їж.

Він чекав, тримаючи жилку між великим і вказівним пальцями, й пильнував водночас і за нею, і за іншими жилками, бо рибина могла піднятися вище чи спуститись глибше. Нарешті жилка знову так само легенько сіпнулася.

— Візьме, — вголос промовив старий. — Візьме, помагай їй Боже.

Проте рибина не брала наживи. Вона відпливла, і старий марно пильнував за жилками.

— Не могла вона піти геть, — мовив він. — Бог свідок, не могла. Вона просто кружляє довкола. Може, вже попадалася на гачок і дещо запам'ятала.

Раптом він відчув легке сіпання й вмить повеселішав.

— Я ж казав, що вона кружляє,— мовив він. — Зараз візьме. Жилка й далі потихеньку сіпалась у нього між пальцями, і старий радів з того, та раптом відчув, як вона напружилась від величезної, просто-таки неймовірної ваги. То була вага рибини, і він попускав жилку все глибше, глибше, глибше, і перший з двох запасних мотків швидко розкручувався. Жилка легко прослизала в нього між пальцями, і старий, хоч майже й не придержував її, все одно відчував величезну вагу на тому кінці.

— Оце рибина, — мовив він. — Гачок встромився їй у пащу, і тепер вона тікає з ним разом.

«Та все-таки вона повернеться й ковтне його», — подумав він, але вголос цього не сказав, боячись наврочити. Він знав, яке то має бути громадисько, й уявляв собі, як рибина десь там серед темряви чимдуж пливе геть із тунцем, що застряг їй поперек пащі. В цей час рибина спинилась, але він так само відчував її вагу. Потім жилка знову смикнулася, й старий попустив її далі. На якусь мить він дужче стиснув пальці, і жилка, напружившись, мов струна, під вагою рибини, прямовисно пішла донизу.

— Ковтнула, — сказав старий. — Ну, тепер нехай собі їсть на здоров'я.

Жилка й далі перебігала в нього поміж пальців, а він тим часом простяг ліву руку й міцно прив'язав вільний кінець двох запасних мотків до петлі двох запасних мотків другої снасті. Тепер усе було напоготові. Крім тієї жилки, на якій держав рибину, він мав у запасі ще три мотки, по сорок сажнів у кожному.

— Поїж іще трохи, — мовив він. — Наїдайся як слід, «Наїдайся так, щоб вістря гачка загналося просто в серце й убило тебе, — провадив він подумки. — А тоді випливай на поверхню, і я встромлю в тебе гарпун. От і гаразд. Готова? Годі вже з тебе?»

— Ну! — голосно мовив старий і, чимдуж смикнувши обома руками, витяг назад з ярд жилки, а тоді заходився смикати знов і знов, перехоплюючи жилку то однією, то другою рукою і до краю напружуючи м'язи всього тіла.

Та ніщо не допомагало. Рибина поволі віддалялася, і старий не міг підтягти її ані на дюйм. Жилка в нього була міцна, сплетена на велику рибу; отож він уперся в неї спиною і натяг так туго, що з неї порснули дрібні крапельки води. Потім жилка глухо засичала у воді, а він і далі здержував її, впершись у лавку і всім тулубом відхилившись назад. Тим часом човен відносило на північний захід.