Вони помовчали.

– Хто до вас приїжджав? – спитав Лежнєв.

Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.

– Приймачка, – Гімпель невесело усміхнувся. – Он подарунків навезла, розщедрилася.

Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.

– Дбає про вас, – обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.

– Коли їй це вигідно, вона може й подбати, – знов усміхнувся Гімпель.

– А що їй треба було?

Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.

– Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.

– Чого?

– З німцями водиться, – неохоче відповів Гімпель.

– Так вона ж німкеня.

– Шльондра вона, а не німкеня! – несподівано розізлився старий. – У рідного батечка пішла: у того тільки й думки було, що про жінок, а ця на чоловіках звихнулася. Чоловіки і ганчірки. Гадаєте, вона з німцями злигалася через те, що сама німкеня? Чом би не так! До війни так само поводилася: мало не щороку чоловіків міняла. Але до війни люди все-таки якийсь сором мали, і їй доводилося зважати на це. А тепер, як то кажуть, гуляй душа без кунтуша! І вона мов з цепу зірвалася. Мені людям в очі дивитися сором: що не кажіть – вихованка.

Слухаючи старого, Лежнєв думав, що все не так просто, як здається Францу Гімпелю. Гітлерівці навряд чи присвоїли б Аді Рененкампф офіцерське звання тільки за альковні послуги. Її стосунки з керівниками абвер-частини 115 мають швидше діловий, ніж інтимний характер.

– З ким вона сюди приїжджала? – спитав Лежнєв.

– Я застав її саму.

– З нею була дівчина на ім’я Ольга. Не знаєте таку?

– Ольга… – чи то спитав, чи то повторив старий. – Яка вона з себе, не розгледіли?

– Розгледів. Дуже добре розгледів. Висока, статурна блондинка, років двадцять – двадцять два, обличчя гарне, очі голубі, губи пухлі; жвава, поводиться сміливо, – він хотів сказати «розв’язно», але передумав.

– Точно описуєте, – мовив старий. – Професія відчувається. А як розмовляє?

– Блатні словечка вживає.

– Чи не покійного Мозгового донька? Її, здається, Ольгою звати. Так, так, Ольгою. Хоча, ні. Ада все-таки собі ціну знає. З такою поганню вона ще не водилася.

– Хто така Ольга Мозгова? – спитав Лежнєв.

– Як і її батько – бандитка, злочинниця. У тридцять другому Степан Мозговий осавулом у городенківського отамана Гнучича був, з людей знущався, як тепер фашисти. Донька його почала пізніше, але встигла багато: в шістнадцять років за крадіжку до буцегарні попала, а коли прийшли гітлерівці, в поліцію пішла. Людей, кажуть, власноручно катує. Ходить завжди з пістолетом і нагаєм.

– Ясно, – кивнув Лежнєв, намагаючись пригадати все, що почув і зрозумів із розмови Ади з Ольгою. – Ви, бува, не знаєте, хто такий Брюнінг?

– Начальник сосновського гестапо.

– Зрозуміло, – спроквола мовив Лежнєв, хоча розумів поки що мало. Але нова дійова особа вже проливала певне світло на постать Ади Рененкампф. З голови не виходило доручення, яке вона дала Ользі. Зв’язок із кримінальницею-садисткою, якісь темні махінації за спиною всесильного гестапо – чи не забагато дозволяє собі начальниця розважального закладу? Чи немає тут зв’язку між одкровенням майора фон Бюлова і візитом Ади на фільварок? Над цим варто подумати. Але це згодом. Зараз треба вирішити інше, не менш складне завдання – пробратися в центр Русанівського лісу, роздивитися, зорієнтуватися в обстановці, зв’язатися з Москвою, накреслити план першочергових дій…

– Вибачте мені, Франце Йоганновичу, за ті запитання, що їх довелося задати вам. Повірте, я цікавився вашою приймачкою не знічев’я.

– А я вам на просту цікавість і не відповів би, – буркнув старий і, глянувши у вікно, додав: – Пора вже йти. Я хочу до смерку повернутися, щоб потім не було зайвих розмов…

До лісу вони йшли тією самою дорогою, що й на фільварок. У вибалку, порослому невисоким чагарником, залягли, чекаючи Гімпеля.

Лежнєв устиг переодягтися: скинув німецьку форму, надів свою куртку, штани, взув чоботи. Старого єгеря все ще не було.

Нагріте над полями повітря проникало в ліс і, вбираючи в себе пахощі смоли, хвої, прілого листя, гусло, ставало липким. Духота і чорні хмари, що обклали небо, віщували грозу. У траві на прогалинах цвірчали коники, десь стукав дятел, крякали качки, що летіли до ріки. А потім у цеп звичайний лісовий гомін увірвався інший звук – розпачливий крик людини. Підсилений луною, він заповнив ліс, заглушивши всі інші звуки. Лежнєв і його товариші насторожилися.

– Як уранці, – пошепки сказав Ян.