Того дня, коли начальство одержало цей наказ, у замку було особливо гамірно: приїхало багато гостей. У ресторані і двох буфетах з самого ранку почалася пиятика. Лікар Фюмен до обіду вже ледве стояв на ногах; не відставав од нього і фельдшер. Наприкінці дня з карантину принесли мало не до смерті побиту дівчину. А ввечері до лазарету зайшов високий, прямий, як тичка, обер-лейтенант. Ірина Дмитрівна ще не бачила такого пихатого офіцера. У нього був неприємний погляд – гордовитий, бридливий.

Спочатку Ірина Дмитрівна вирішила, що це один із тих пересичених санаторними розвагами офіцерів, які іноді зазирали в лазарет, щоб пофліртувати або – це траплялося частіше – познущатися з російської медсестри. Та невдовзі збагнула, що помиляється – офіцер повів незрозумілу гру. Він заговорив з Іриною Дмитрівною по-російськи, і це було так несподівано, що вона остовпіла. Певна річ, були німецькі офіцери, які непогано розмовляли російською мовою, проте обер-лейтенант говорив по-російськи так, ніби то була його рідна мова. Але справа навіть не в цьому. Перед Іриною Дмитрівною постала зовсім інша людина. Цей чоловік говорив з нею просто, по-людськи, як рівний з рівним. Помітивши знівечену дівчину в ніші за шафою, обер-лейтенант захотів допомогти їй. То були не пусті слова – він дав Ірині Дмитрівні досить велику, як на санаторні поняття, суму грошей. І водночас попросив її зробити досить незвичайну послугу: вона мала допомогти пораненому офіцерові, приховавши при цьому, що його поранено недавно. Все це сталося так несподівано, що Ірина Дмитрівна ладна була повірити в що завгодно. До лазарету принесли пораненого. У нього була наскрізна рана в стегні. Він втратив багато крові, пульс ледь промацувався. Це, здавалося, підтверджувало найсміливіші здогади Ірини Дмитрівни.

Свій! Ну, хто ж іще, як не свій, приховуватиме справжнє поранення. Хто, як не свій, стікаючи кров’ю, не проситиме допомоги, бо навколо вороги.

Од цих бентежних думок Ірину Дмитрівну відволік льотчик, який допомагав нести пораненого.

– Фрейлейн, будьте обережні з обер-лейтенантом. Він із гестапо.

Ірина Дмитрівна насилу змогла обробити рану, перелити офіцерові кров. Загадковий візит обер-лейтенанта Зінгера, його дивна, просьба, поранений капітан, про характер поранення якого заздалегідь попереджено, набули для Ірини Дмитрівни іншого сенсу!

Гестапо! Це слово примусило збліднути навіть начальницю санаторію. Фрау. Рененкампф з’явилася в лазареті, коли капітанові уже було подано допомогу, а обер-лейтенант Зінгер, який доти стежив за кожним рухом медсестри, пішов у бенкетний зал. Начальниця санаторію навіть не наважилася зайти в палату, де лежав поранений. Вона викликала Ірину Дмитрівну і спитала, що сталось. Ірина Дмитрівна показала їй госпітальну довідку, яка була в кітелі пораненого, але не сказала про те, що капітана поранено недавно. Довідка справила на фрау Рененкампф несподіване враження – начальниця зблідла і сказала тремтячим од хвилювання голосом:

– Ірочко, я вас дуже прошу: про це – нікому.

Якби фрау Рененкампф закричала або почала битися головою об стіну, Ірина Дмитрівна здивувалася б менше, ніж од такого звертання: «Ірочко», «ви». Це було так не схоже на начальницю санаторію. З лазарету фрау Рененкампф не вийшла – вибігла. Через деякий час знову прийшов обер-лейтенант Зінгер і тоном, який не терпів заперечення, звелів Ірині Дмитрівні вийти. Він лишився наодинці з капітаном, котрий усе ще не приходив до пам’яті.

А потім у лазареті з’явився білявий майор, який колись привіз Ірину Дмитрівну в замок. Ірина Дмитрівна пішла в свою комірчину поряд з перев’язочною і не роздягаючись лягла в ліжко. За хвилину у двері нетерпляче постукали. То була старша другого поверху.

– У лазарет. Швидко!

На півдорозі їх зустріла фрау Рененкампф.

– Не треба, – сказала вона, – він заснув. Ідіть відпочивати, Ірино. Я сама посиджу біля нього.

Вранці її розбудила сама начальниця санаторію.

– Вмийтеся, одягніться, підете зі мною.

Рененкампф сіла на єдину в кімнаті табуретку і закурила. Ірина Дмитрівна помітила, що під очима у неї лягли густі тіні, а пальці, що тримали сигарету, дрижали.

Крутими гвинтовими сходами, про які Ірина Дмитрівна не знала, вони піднялись на третій поверх. Фрау Рененкампф привела її в кімнату, опорядження і меблі якої нагадували сільську хату. Ірину Дмитрівну зустрів чоловік середнього віку в цивільному. Його обличчя не важко було запам’ятати – крупні риси, здавалося, були вирубані сокирою.

Жестом звелівши начальниці санаторію вийти, він показав Ірині Дмитрівні на широку лаву.

– Я полковник Улінгер із військової розвідки, – сказав він по-російськи з помітним акцентом. – Обставини, які привели мене сюди, а також брак часу примушують бути гранично відвертим. Годину тому, знайомлячись із вашими документами, я дізнався, що вас привезли сюди з табору військовополонених. Не буду обурюватися вчинком майора фон Бюлова, хоча розцінюю його як злочин. Скажу одне – майора буде притягнуто до якнайсуворішої відповідальності, а вас, – якщо моя пропозиція вам не підійде, – негайно відішлемо в табір військовополонених.

– Разом зі мною, – сказала Ірина Дмитрівна, – сюди силоміць привезли ще дев’ять жінок-військовополонених.

– Десять, не рахуючи вас, – уточнив Улінгер. – Одна померла. Я розпорядився провести розслідування. Їх сьогодні ж одішлють у найближчий табір. У вас іще є претензії?

– Ні, – невесело посміхнулась Ірина Дмитрівна.

– Тоді я перейду до суті справи, задля якої запросив вас сюди. У мене мало часу, – він глянув на годинник, – і все-таки я хочу зробити вступ, щоб ви усвідомили загальний стан речей. Ви знаєте, що таке СС?