Савицький увійшов, мерзлякувато потираючи руки, поторгав кахляну грубу.

– Можна затопити? Щось я змерз.

– Затопи, – так само байдуже відповіла Наталя.

Савицький запалив газову горілку, підведену у піддувало. Груба сердито загуготіла.

– Я їздив до Валерика, – притуляючись до груби, сказав Савицький, – Він став такий хлопець – не впізнаєш. Відмінно закінчив п’ятий клас. Передавав тобі привіт.

– Спасибі.

– Запитував, чи не забула ти своєї обіцянки навчити його кататися на водних лижах? Він од тебе в захопленні. Все згадував, як минулого року на Ай-Петрі ви втекли од мене; як непомітно викрутили з мотора свічі, щоб я не кинувся навздогін, і як потім телефонували в пансіонат і благали приїхати по вас.

Наталя промовчала. Що вона могла сказати Савицькому? Що Валерик справді гарний хлопчина: кмітливий, вихований, ніжний, що їй по-справжньому шкода його – адже він не винен, що мати покинула його, а батько не знайшов нічого кращого, як відправити хлопця в Дніпропетровськ до тітки?

– Ми збиралися в Крим, – вів далі Савицький, – уже й квитки купили, та довелося відкласти поїздку.

– Щось сталося? – без особливої цікавості спитала Наталя.

– А ти вважаєш, що нічого не сталося? – Савицький намагався зазирнути їй в очі.

– Не розумію, – сказала Наталя, хоча чудово знала, що він мав на увазі.

– Мені в Дніпропетровськ подзвонив Романенко і розповів про твої неприємності.

– Ах, он воно що, – спроквола мовила Наталя, не підводячи голови. – Виходить, ти через мене перервав відпустку? Приїхав утішати? Дуже зворушливо! Тільки я цього разу постараюся обійтися без твоїх утішань. Надто дорого доводиться платити за них.

– Ти мелеш дурниці! Я ніколи нічого від тебе не вимагав.

– Чом би й не так! – Наталя нарешті подивилася на нього. – Ти ніколи не вимагав, щоб я кинула роботу і стала зразковою домогосподаркою? Щоб пішла від мами, залишила спорт? Ніколи не вимагав? А мої друзі? Усі вони, за незначними винятками, так чи інакше шокували тебе. Той самовпевнений, та вульгарна…

– Напевно, я в чомусь і помилявся, – одразу погодився Савицький. – Але й ти будь самокритична: погодься, що слідча робота не для тебе. Взагалі ця робота не для жінок. Вона огрубляє. А жінка повинна бути лагідною…

– Кицькою, – перебила його Наталя. – Тобі подобаються кицьки? Так і скажи. І до чого тоді слідча робота? Хоч би де я працювала, кімнатною кицькою не буду! Не подобається – бувайте здорові!

– Про те, хто і що мені подобається, поговоримо іншим разом, – спокійно мовив Савицький. – А тепер постарайся вислухати мене без особливих емоційних вибухів. Я був сьогодні у Романенка. Твоє прохання задовольнять – звільнять за власним бажанням. Можуть перевести на трикотажну фабрику – там є вакантна посада юрисконсульта. Але ця робота, мабуть, тебе не задовольнить. Краще трохи зачекати. Через місяць у школі міліції буде додатковий набір, відповідно збільшиться і штат викладачів. Я вже домовився з начальником школи – ти зможеш викладати там кримінальний процес. Правда, спершу погодинно, а з січня тебе введуть у штат.

Наталя подивилась у вікно. На вулиці вже стемніло. Вона потяглася до вимикача, ввімкнула світло.

– А що я робитиму до вересня?

– Відпочинеш. Ти ж не була у відпустці. Поїдемо до моря. Якщо не заперечуєш, візьмемо і Валерика. А з десятого серпня мені обіцяють дві туристські путівки за кордон. Словом, усе буде гаразд, Нат, – і, помовчавши, додав: – Якщо ти будеш розумницею.

Наталя встала з дивана, пройшлася по кімнаті.

– Я ніколи не буду розумницею, Костю, розумницею в твоєму розумінні! – сказала вона. – Я не хочу бачити ні твого Романенка, ні школи міліції, ані твого закордону!

– Отакої! За моє жито та мене й побито, – розвів руками Савицький. – Я ще й винен.

– Ні, Костю, ти ні в чому не винен. Але ти мав певне відношення до справи, через яку мене вже цілий тиждень прилюдно шмагають. А цю справу я взяла тільки через тебе.

– Вибач, але ти мене плутаєш з прокурором району, – відказав Савицький.

– Я нічого не плутаю, Костю. Згадай, хто приїхав до мене тієї ночі, коли сталася пожежа на Залісній?

– Кравчук і я. Він приїхав до мене, а потім ми вирішили прихопити тебе. Все одно тобі, як слідчому, треба було виїхати на місце події.

– На місце події виїжджав черговий слідчий, а тієї ночі чергувала не я. Воронцов. Але ти чомусь умовив Кравчука заїхати по мене.

– Згадав. Каюсь. Винен, – підняв руки Савицький. – Винен, хотів скористатися з нагоди побачити тебе.

– Припустімо, – перебила його Наталя. – Ну, а як ти провів експертизу?

– Ми вже розмовляли про це не раз, – насупився Савицький.

– Розкажи ще.

– Гаразд. Висновки робив я, хоча експертизу проводили молоді лікарі-стажери.

– Чому ти передовірив експертизу практикантам?

– Повинні ж вони на чомусь практикуватись!

– Експертиза була складна.

– Послухай, Наталю, не просторікуй про те, на чому не розумієшся. Кому краще знати, складна чи не складна була експертиза – тобі, слідчому, який ще не вбився в колодочки, чи мені?

– Обставини справи вимагали повного розтину і як найскрупульознішого медико-біологічного дослідження…

– Які там обставини! – махнув рукою Савицький. – Твоя версія про вбивство від початку до кінця побудована на піску.