— Ми готові вмерти, — мовив Скшетуський.

— А що як йому сповістити? — спитав Заглоба.

— Якби ж знайшовся такий чеснотливий рицар, — сказав староста, — що ризикнув через ворожий стан прокрастися, укрив би себе невмирущою славою за життя, ціле військо врятував і од вітчизни відвернув катастрофу. Хоч би й ополчення ще не все зібралося, сама звістка, що король близько, може замирити бунт. Але хто піде? Хто зважиться, коли Хмельницький так позагороджував усі виходи й дороги, що й миша не вислизне з окопу? Це вірна смерть — ось чим це загрожує!

— А чом би не пуститися на хитрощі? — спитав Заглоба. — От мені вже дещо сяйнуло.

— Що саме? — поцікавився староста.

— Ми щодня беремо чимало полонених. Що, як підкупити котрогось із них? Нехай би вдав, ніби від нас утік, а потім подався до короля.

— Треба б про це із князем поговорити, — відповів староста.

Пан Лонгінус глибоко замислився, аж чоло його взялося зморшками. Усю розмову він сидів мовчки. І раптом, підвівши голову, як завжди лагідно, сказав:

— Я візьмусь прокрастися через козацький стан…

Рицарі, почувши ці слова, від здивування попідхоплювалися. Пан Заглоба розтулив рота, Володийовський почав ворушити вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, провівши рукою по своєму оксамитовому одягу, вигукнув:

— Ти, добродію, берешся це виконати?

— Чи подумав ти, ваша милость, що говориш? — спитав Скшетуський.

— Давно думаю, відповів литвин, — бо вже не перший день серед рицарства точаться розмови, що треба сповістити королю про наше становище. А я, як почую, тихенько собі думаю: якби мені Всевишній дозволив цю обітницю виконати, вирушив би негайно. Що я, мізерний чоловік, значу? Невелика буде втрата, якщо навіть і зарубають дорогою.

— Але ж зарубають без сумніву! — закричав Заглоба. — Ти чув, добродію, як пан староста казав: це вірна смерть?

— То й що з того, братику? — сказав пан Лонгінус. — Захоче Господь — проведе мене, а ні — нагородить на небі.

— Але спершу тебе схоплять, муками зморять і страшну смерть придумають. Ти що, з глузду з’їхав? — спитав Заглоба.

— І все-таки я піду, братику — з насолодою відповів литвин.

— Птах там не пролетить — із лука підстрелять. Вони ж нас кругом, як борсука в норі, обложили.

— І все-таки я піду, — повторив литвин. — Я мушу Богові віддячити за те, що дозволив мені обітницю виконати.

— Ну ви лишень погляньте на нього! — кричав у відчаї Заглоба. — Ліпше відразу звели відрубати собі голову і пальнути нею з гармати по козацькому табору — тільки так ти зможеш туди дістатися.

— Ну дозвольте ж, добродії! — благально мовив литвин, складаючи руки.

— О ні! Сам ти не підеш, я піду з тобою, — сказав Скшетуський.

— І я з вами! — додав Володийовський, ляснувши рукою по шаблі.

— А дідько б вас узяв! — заволав, схопившись за голову, Заглоба. — Хай вам грець із вашим «і я! і я!», із вашою рішучістю! Мало вам іще крові, мало куль, мало смертей! Не досить того, що тут діється: хочете-таки напевно в’язи скрутити! Ну й ідіть під три чорти, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали…

Сказавши це, він закрутився по намету, мов навіжений.

— Бог мене покарав! — кричав Заглоба, що я з вітрогонами, а не з поважними людьми водився. Так мені й треба!

Ще якийся час він гарячково ходив туди-сюди по намету, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, дивлячись йому у вічі, грізно засопів.

— Що я вашим милостям такого вчинив, що ви мені жити не даєте?

— Борони нас Боже! — відповів рицар. — Як це?

— Що пан Підбип’ята такі нісенітниці плете, не дивина! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як трьом турецьким бовдурам голови зітнув, сам став четвертим…

— Слухати гидко, — перебив литвин.

— І йому я не дивуюсь, — вів далі Заглоба, показуючи на Володийовського. — Він козакові за халяву вскочить або пристане до його шароварів, як реп’ях до собачого хвоста, і швидше за всіх нас куди завгодно дістанеться. На них обох не зійшов Святий Дух, та якщо й ти, добродію, замість від безумства утримати, ще їх піддрочуєш, кажеш, що сам підеш, що усіх нас чотирьох на муки і вірну смерть приректи хочеш, — це вже… останнє діло! Тьху, хай йому лихо, не сподівався я цього від офіцера, котрого сам князь має за статечного рицаря.

— Як це чотирьох? — здивовано перепитав Скшетуський. — Невже і ти, добродію, хочеш?…

— Атож! — закричав, б’ючи себе кулаками у груди, Заглоба. — І я піду. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або усі вкупі — піду і я з вами. Нехай моя кров упаде на ваші голови! Наступного разу знатиму, із ким заводити дружбу.

— А щоб ти був здоровий, добродію! — мовив Скшетуський.

Троє рицарів заходилися обіймати старого шляхтича, але він, справді гніваючись, сопів і відпихав їх ліктями, кажучи: