Чекати на князя під Кам’янцем було ще гірше. І Кривоніс поклав собі вирушити на схід, — аж ген до Брацлава! — аби обминути свого злого духа й об’єднатися з Хмельницьким. Правда, він знав, що, роблячи такий гак, вчасно прийти не встигне, але, принаймні, заздалегідь довідається, чим усе закінчиться, і про власний порятунок подбає.

Аж тут вітер приніс нову чутку, що Хмельницького вже розбито. Цю чутку, як і попередню, зумисне пустив сам пан Скшетуський. У першу мить нещасний отаман не знав, на яку ступити.

Але потім вирішив, що тим паче треба йти на схід і якнайдалі в степи забратися: може, там спіткає татар і, до них приставши, сховається.

Та передусім отаман хотів ці чутки перевірити, тому поквапливо шукав серед своїх полковників на все готового й надійного вояка, якого можна було б послати з роз’їздом по язика. Однак завдання було важке: охочих бракувало, а послати треба ж було саме такого, котрий би, опинившись у ворожих руках, ні на вогні, ні на палі, ні на колесі планів про втечу не виказав.

Нарешті Кривоніс такого знайшов.

Якось уночі він наказав покликати до себе Богуна і сказав йому:

— Послухай, Іване, побратиме мій! Іде на нас Ярема із великою раттю, усі ми, нещасні, загинемо.

— Чув і я, що йде. Ми з вами, батьку, про це вже говорили, але навіщо нам гинути?

— Не здержимо! Іншому б дали раду, Яремі ні. Бояться його молодці.

— А я не боюся, я цілий полк його у Василівці на Задніпров’ї вирізав.

— Знаю, що не боїшся. Твоя слава козацька, молодецька його князівської варта, але я битви дати йому не можу — молодці не схочуть… Згадай, що на раді говорили, як на мене із шаблями та обушками кидалися, буцімто я їх на різанину вести хочу.

— То ходімо до Хмеля, там заживемо і крові, і здобичі.

— Кажуть, Хмеля вже рейментарі розбили.

— Я цьому не вірю, батьку Максиме. Хмель хитрий лис, без татар не вдарить на ляхів.

— І я так думаю, але треба пересвідчитися. Ми б тоді вражого Ярему обійшли і з Хмелем з’єдналися, але спершу треба знати! От якби знайти такого, хто б Яреми не боявся, та й пішов би із роз’їздом і язика взяв, я б йому шапку червонців золотих насипав.

— Я піду, батьку Максиме, але не за червонці, а за славу козацьку, молодецьку!

— Ти моя правиця, а хочеш іти? Бути тобі першим отаманом у козаків, добрих молодців, бо ти Яреми не боїшся! Іди ж, соколе, а потім проси, що схочеш. І ще тобі скажу: якби не ти, я сам пішов би, та мені не можна.

— Не можна, бо якби ви, батьку, пішли, молодці б ґвалт зчинили, що ви голову рятуєте, і розлетілися б по цілому світу, а я піду — серця їхні збадьоряться.

— А вершників багато візьмеш?

— Багато не візьму, з малою ватагою і сховатись легше, і підійти теж… але з півтисячі добрих молодців візьму, а що язиків приведу — головою ручаюсь, і не простих жовнірів, а великих цабе, від яких про все довідатися можна.

— То їдь мерщій. У Кам’янці уже з гармат палять ляхам на радість і на спасіння, а нам, невинним, на погибель.

Богун вийшов від Кривоноса й одразу ж заходився ладнатись у дорогу. Молодці його, як завше бувало в таких випадках, пили без просипу — «аж поки смерть-матінка приголубить», — і він із ними пив, аж пирхав оковитою, шалів, гуляв, а наостанку звелів бочку дьогтю вкотити і, як був у парчі й оксамитах, занурився у неї раз, другий з головою і вигукнув:

— Чорний я тепер, як ніч-матінка, не завважить мене ляське око!

І, викачавшись на награбованих перських килимах, скочив на коня й подався, а за ним слідом під покровом ночі — його вірні молодці, супроводжувані окриками:

— На славу! На щастя!

Тим часом пан Скшетуський уже дістався до Ярмолинців. Там, зустрівши спротив, учинив криваву розправу над жителями і, пообіцявши, що завтра надійде князь Ярема, дав відпочинок потомленим коням і жовнірам.

Відтак, скликавши товаришів на раду, сказав їм:

— Досі Бог нам благоволив. Судячи зі страху, який поймає простолюд, гадаю, що нас усюди мають за передовий князівський загін і вірять, ніби за нами йдуть головні сили.

Треба подумати, як би й далі ніхто не запримітив, що це крутиться той самий загін.

— А довго ми так роз’їжджатимемо?

— Аж поки довідаємося, які наміри має Кривоніс.

— Ба, так можна й до битви не встигнути повернутися у табір.

— І так може статися… — відповів пан Скшетуський.

— Це, добродію, вельми невтішно, — мовив шляхтич. — Розім’яли ми трохи руки на бунтівниках під Старокостянтиновом, дали їм прочухана, але це як для пса муха!.. А руки ж сверблять…

— Може, тебе, ваша милость, ще більше битв чекає, ніж ти думаєш, — поважно відповів пан Скшетуський.