— Ха! Дав я йому перцю! Я зумисне удав, що втікаю, щоб його поманити за собою. Не буде більше сучий син бурляювати! Милостиві панове! Треба було приклад молоді показати! Обережніше, ради Бога, бо впустите й покалічите мене! Тримайте добре, тримайте! Мав я з ним клопіт, повірте мені! От шельми! Сьогодні будь-який гультяй на шляхтича пробує руку підняти! От і дістають своє… Обережно! Пустіть, дідько б вас узяв!

— Хай живе! Хай живе! — кричала шляхта.

— До князя з ним! — радили інші.

— Хай живе!!! Хай живе!!!

Тим часом гетьман запорозький, повернувшись до свого табору, рикав, як поранений дикий звір, рвав жупан на грудях і калічив собі обличчя. Старшина, що вціліла у битві, оточила його в понурому мовчанні, не говорячи ані слова втіхи, а він майже збожеволів. На губах виступила піна, п’ятами б’ючи об землю, він обіруч рвав на собі чуприну.

— Де мої полки?.. Де молодці?.. — повторював гетьман хрипким голосом. — Що скаже хан, що скаже Тугай-бей? Дайте мені Ярему! Нехай мене на палю саджають!

Старшина понуро мовчала.

— Чому мені ворожихи звитягу провіщали? — рикав далі гетьман. — Урізати шиї відьмам!.. Чому вони мені казали, що Ярема мій буде?

Зазвичай, коли ричання цього лева стрясало табір, полковники мовчали. Але тепер лева було переможено і розтоптано, щастя, здавалося, зрадило його, і тому старшина осміліла.

— Яреми не здержиш, — похмуро буркнув Степка.

— Занапастиш нас і себе! — озвався Мрозовицький.

Гетьман підскочив до них як тигр.

— А хто переміг під Жовтими Водами? Під Корсунем? Під Пилявцями?

— Ти! — різко мовив Воронченко. — Але там не було Вишневецького.

Хмельницький знову схопився за чуприну.

— Я ханові обіцяв сьогодні нічліг у замку! — розпачливо завив він.

А Кулак йому на це:

— Що ти ханові обіцяв, про це хай у тебе болить голова! Тільки пильнуй, аби вона геть із шиї не злетіла… І на штурм нас не жени, не губи рабів Божих! Валами ляхів оточи, шанці звели насипати для гармат — інакше горе тобі.

— Горе тобі! — повторили понурі голоси.

— Горе вам! — відповів Хмельницький.

Так вони розмовляли, і грізні, як гуркіт грому, були їхні розмови… Нарешті Хмельницький заточився і впав на купу вкритих килимами овечих шкур у кутку шатра.

Полковники стояли над ним понуривши голови. Мовчання тривало довго. Та ось гетьман підвів голову і хрипло вигукнув:

— Горілки!..

— Не питимеш! — гаркнув Виговський. — Хан пришле по тебе.

А в цей час хан перебував за милю від бойовища, не знаючи, що там діється. Ніч була спокійна і тепла; хан сидів біля шатра, оточений муллами й агами, і в очікуванні вістей їв фініки зі срібної таці, а часом, дивлячись на всипане зорями небо, бурмотів:

— Магомет Росуллах…

Аж ось на змиленому коні прискакав засапаний, забризканий кров’ю Субагазі. Зіскочивши з сідла і швидко наблизившись, він заходився бити поклони, чекаючи запитання.

— Говори! — мовив хан, напхавши рот фініками.

Слова вогнем обпікали губи Субагазі, але, не сміючи порушити обряду без перелічування титулів, він, не перестаючи бити чолом, почав так:

— Наймогутніший хане всіх орд, онуче Магомета, самодержавний володарю, мудрий державцю, щасливий державцю, володарю родоводу, що славиться від сходу до заходу, володарю квітучого родоводу…

Тут хан махнув рукою і зупинив його. Побачивши на обличчі Субагазі кров, а в очах біль, жаль і розпач, він виплюнув непережовані фініки на долоню й віддав їх одному із мулл, котрий узяв їх з ознаками надзвичайної шаноби і відразу ж почав жувати, а хан промовив:

— Говори, Субагазі, швидко і мудро: чи взято табір невірних?

— Аллах не дав!

— Ляхи?

— Звитяжці.

— Хмельницький?

— Розгромлений.

— Тугай-бей?

— Поранений.

— Немає Бога, крім Бога! — сказав хан. — Скільки вірних пішло у рай?

Субагазі підвів очі й показав скривавленою рукою на всіяне зорями небо.

— Скільки оцих зірок біля ніг Аллаха, — відповів урочисто.

Жирне ханове обличчя спаленіло: гнів закипав у нього в грудях.

— Де цей пес, — запитав він, — котрий обіцяв мені, що сьогодні ми спатимемо у замку? Де ця отруйна змія, котру Аллах моєю ногою розтопче? Нехай стане переді мною і відповість за свої огидні обіцянки.

Кілька мурз мерщій подалися по Хмельницького, хан же поволі вгамовувався і нарешті промовив: