— На жаль… Вони друкують дуже мало проспектів. А шкода. Російський живопис надзвичайно цікавий.

— А чому вони друкують мало проспектів?

Ростопчин розвів руками.

— Росію в думці не збагнеш… Це знову ж таки російський поет, Тютчев. Думаєте, я все розумію, хоч і росіянин? На жаль, аж ніяк.

— Скажіть, а пан доктор Золле… Чим він керується у своїй роботі? Адже він німець…

— Я не цікавився цим… Допомагає, ну й спасибі…

— Гамбург передав, що ви маєте намір взяти участь в аукціоні, який проводить «Сотбі». Це правда?

— Правда.

— Що вас найбільше приваблює в цій колекції?

— Врубель.

— Хто?

— Давайте блокнот, я напишу.

— Спасибі, — Хойзер подивився на прізвище художника, спитав: — Він німець?

— Справжній росіянин.

— Дивно. Абсолютно німецьке прізвище. Чому вас цікавить саме Врубель?

— А це вже мій секрет, — зітхнув Ростопчин і зиркнув на годинник. — Ще є запитання?

— Останнє: ким ви себе відчуваєте — громадянином Швейцарії чи росіянином?

— Я росіянин, ким же мені бути? Але я пишаюсь, що я громадянин прекрасної Швейцарії…

Луїджі Роселлі приїхав у «Курір», коли Хойзер закінчував передруковувати свій репортаж.

— Купую у вас це інтерв’ю для мого агентства, — сказав він. — Хороший матеріал, за нього треба платити, називайте свою ціну…

— Це зовсім несподівано, — розгубився Хойзер, — як ви дізналися?

— Якби я не вмів дізнаватися про все, що пахне смаленим, я не створив би фірми, Хойзер. П’ятсот франків? Добрі гроші?

Інтерв’ю, надруковане наступного дня в провінційних британських газетах, впадало в око: «На жаль, гроші й культура становлять єдине ціле», — говорить «червоний князь» Ростопчин». В інтерв’ю називалася сума, яку він витратив на картини, понад двісті тисяч доларів. «Я не шкодую про це, й надалі повертатиму в Росію те, що їй належить по праву, тому вилітаю до Лондона, в «Сотбі».

Але в цюріхському «Курірі» суму не називали; Ростопчин знизав плечима, коли прочитав про себе «червоний князь», ну, бог з ним, хлопчикові треба пробитися; коли б я був бідний, епітет «червоний» міг би завдати мені шкоди; поки я багатий, не страшно, нехай собі; син не дзвонив, Софі не відповідала; він набрав номер свого приятеля в Буенос-Айресі Джорджа Вілса-молодшого, попросив негайно зайнятися проблемою сина, послав телекс, у якому гарантував оплату всіх витрат, пов’язаних з веденням справи про землеволодіння сеньйора Еухеніо Ростоу-Масаля і поїхав до свого лікаря, Франсуа Нарро; голова тріщала, спазмол не допомагав, усе в очах двоїлося, набігаючи одне на одне…

Софі-Клер одержала газету вранці й одразу ж замовила квиток на літак у Лондон; «Шеню» попередила, що дзвонитиме йому завтра, в цей самий час; «ми мусимо захистити себе, хлопчику. В нього почався старечий маразм. Я хочу порадитися з друзями, нам допоможуть».

Коли лікар Франсуа Нарро, який славився тим, що широко застосовував магнітотерапію (листувався з світилами світової величини — Дельгадо в Мадріді й Холодовим у Москві), почав виписувати комбінацію ліків — чималу кількість мультивітамінів, які знижують тиск і розріджують кров (модифікація компламіну), Ростопчин раптом ударив себе по лобі.

— А все-таки я ідіот!

— Це буде років через п’ятнадцять, — весело пообіцяв Нарро. — Поки що не бачу у вас ознак склерозу; ідіотизм — хронічна форма склерозу…

— А може, відмінимо масаж? — спитав Ростопчин. — Мені треба негайно подзвонити.

— Дзвоніть від мене. Масаж конче потрібен — і загальний, і сегментальний.

— Але я маю замовити розмову з Москвою..

— Замовляйте. Я надішлю вам рахунок, оплатите.

— Ви — геній! Усе-таки в мені живе скіфська загальмованість, — сказав Ростопчин, підійшов до апарата, набрав стіл замовлень міжнародного телефону, попросив негайну розмову, продиктував номер Степанова й повернувся до стола Нарро.

— Одягайтеся, — сказав Нарро, підсуваючи Ростопчину рецепти. — В мене тепер новий масажист, я обладнав йому цілком автономний кабінет, ви зразу відчуєте полегшення.

Нарро практикував уже п’ятнадцятий рік. Недавно він обладнав свій кабінет за останнім словом техніки, заново перепланував ту квартиру, яку наймав уже двадцять років, аби тільки не виїжджати в інший район: по-перше, значно дорожче, ціни на житло зростають щорічно, а тут у нього контракт ще на десять років і — за угодою, — хазяїн протягом цих літ не має права підвищувати плату за оренду; по-друге, медицина повинна бути в усьому звичною; Нарро завжди приймав у костюмі з легкої зеленої шерсті; навіть черевики купував у тому самому магазині, — нестаріючий американський фасон, з дірочками на носках і важкими підборами; адреса лікаря, вважав він, так само мусить бути постійна; з віком пацієнти стають малорухливі, зайвий кілометр по місту може відбити клієнтуру, ризиковано.

В невеличкій вітальні сиділа чарівна дівчина, секретар-реєстратор (в разі потреби медична сестра); вона зустрічала клієнтів і вела їх до кабінету Нарро; коли це був перший візит, вона лишалася біля лікаря, щоб застенографувати розповідь хворого; потім пацієнт переходив у крихітний закапелок, де містилася лабораторія — кров, сеча, апарат ЕКГ (на цих трьох дослідженнях він тримав одного лаборанта, зате платив, як лікарю в державних клініках, тому той працював прекрасно), звідти пацієнта направляли до рентгенівського кабінету; Нарро завжди дивився сам, знімків не робив, лише загальний контроль, рак виявляв одразу, так він, принаймні, вважав; після цього походу хворий повертався до кабінету і через півгодини (чекав вироку в приймальні, інтригував з секретаркою-сестрою-реєстраторкою; Нарро підбирав помічниць з гарними ніжками, спідничка мала бути коротка; коли мужчина токує, це також терапія; відчує себе краще, повірить у геніальність лікаря — одне миттєве підвищення тарифу, за здоров’я треба платити) одержить — на підставі обстеження, аналізів, кардіограм, — рекомендації та ліки; в цей візит магнітотерапія не входила; зовсім інша такса.