Сам Наварра вдягся в найрозкішніше своє вбрання й умисне пришпилив стрічки в барвах свого дому — хай усі бачать, як він пишається, що його допущено сюди. Свято влаштували тільки для чоловіків і хлопців. Хлопці мали чарувати чоловіків і діставати від них нагороду. Кілька прегарних пар уже танцювало. Ні вбрання, ні форми тіла не виказували статі танцівників, і їхня двозначна принадність особливо хвилювала італійців та гладкого Майєнна. Наварра погоджувався з ними й висловив думку, що таких чарівних створінь не було серед людей його загону, які носили прості шкіряні колети, їздили плече в плече, по п'ятнадцять годин не сходили з коней і розважалися, тільки співаючи псалми.

— Якби мої друзі були ще живі,— сказав він легковажно, — слід було б і з них поробити отаких любих хлопчиків.

— Постривай трохи, — озвався Гіз. — Декотрі з них ще живі.

— Я їх не знаю, — відказав бранець. — Я не воджуся з побитими. Я завжди там, де… — він хотів був сказати «де весело», та враз помітив, що має тут одного особливого ворога.

Канцлер Біраг [92] , італієць, дістав свою посаду з ласки пані Катрін. З нею та з кількома земляками він якось уночі вдерся до спочивальні Карла Дев'ятого. Цей удачливий чужинець бачив у полоненому Наваррі таємного ворога своєї могутності. І він без церемоній почав справжній допит:

— А хіба ви не знаєтеся з таким собі д'Обіньє та його полигачем дю Барта? Ці люди підбурюють студентів проти так званого чужинського панування: буцімто всі найвищі посади в королівстві позахоплювали чужинці.

— Sono bugie. Це брехні, пане канцлере! — гукнув Анрі з добре вданим обуренням, одначе мовою чужинця. Той, звичайно, анітрохи йому не повірив. Лотарінжців можна було ввести в оману, але не цього італійця.

— Ваші друзі,— насилу вимовив Біраг, бо його душила лють, — ближчі до шибениці, ніж…

— Ніж я, — докінчив за нього Анрі.— Мене ви не спіймаєте.

— Я вішаю залюбки й дуже швидко.

— Але тільки дрібних людей, синьйоре. Ви повісили якогось злиденного капітана, бо той патякав, що всім чужоземним шахраям треба поскручувати голови. А мене вам довелось би перед усім світом викрити, засудити й з великою помпою зітнути мені голову. Цього ви не діждете. Ось закладімося.

— Згода. Ставлю свій найкращий самоцвіт.

Обидва поводились наче актори на сцені — немовби їхня сутичка була наперед задумана як бурлескна інтермедія між солодкою музикою й танцями.

— Величносте! — гукнув Анрі до короля Франції, бо той саме несподівано ввійшов, відхиливши запону шатра, й став перед ними, весь у блиску, мов справжній султан, що дає бенкет. Анрі схилив одне коліно: — Величносте! У вашого жорстокого візира на думці лише колесування та четвертування. Невже я задля цього врятувався у Варфоломіївську ніч?

— Якби ж покійний король послухався мене! — закричав канцлер Бігар. Він так розлютився, що вимова його зробилася зовсім химерна, а голос — як у захриплого папуги. Таким самим голосом він колись кілька годин уряд допікав Карлові Дев'ятому, поки той ошаленів і наказав учинити різанину.

— Самі чуєте, ваша величносте, — тільки й сказав Анрі: він відчував, що Валуа на його боці. Перше тільки герцог Анжуйський і один з призвідців Варфоломіївської ночі, тепер він став королем, але королем лиш тому, що брат його помер від мук сумління. Що ж то має діятись із його власним сумлінням? Навряд чи йому до вподоби бачити людей, що в ті похмурі години допомагали йому уговкати Карла. Навіть матір бачити було йому прикро, а що ж тоді казати про її італійців? Він мусив терпіти їхнє товариство — і навіть допускати цих людців до своїх найінтимніших розваг, бо хай там що, а вони розумілися па хлоп'ячих принадах.

— Устань! — звелів перський султан, блискаючи самоцвітами на тюрбані. Кузен Наварра підхопився легко, мов м'ячик. Султан сказав: — Ти мій особистий бранець, і на тебе ніхто не може зняти руку. Помирися з моїм візиром!

Анрі наче того й чекав. Він утнув навколо канцлера справжній танець примирення. А того роль східного вельможі зобов'язувала дивитись на все з гідністю, хоч у нього від злості аж очі на лоба лізли.

— Могутній візире! — сказав Анрі й доторкнувся до своїх грудей, а потім до канцлерових, ніби ненароком тицьнувши пальцем якраз у величезний самоцвіт. — У Персії багато крадуть.

В ту мить, на щастя, вдарила гучна музика й заглушила все, що можна було б там почути. Розпочався балет.

Танцівники дріботіли навшпиньки, махали серпанковими завоями, згинали гарні коліна. Там були самі юнаки, хоч половину вбрано дівчатами. Очі цих «дівчат» блищали крізь серпанок іще знадливіше, ніж би в справжніх жінок, і манери їхні, як не зважати на певні не зовсім бажані ознаки мужності, теж були цілком жіночі. А решта, що лишалися юнаками, не менше граційно простягали вдаваним дівчатам кінчики пальців або з млосною жагою закоханості обіймали їх. Здавалося, що м'язи їхні зовсім не напружуються. І коли юнаки кружляли «дівчат» довкола себе, і коли піднімали їх угору, враження було таке, ніби це робить не сила, а самий чар грації.