Звичайно, розлучити його з Марго вона хотіла. Бо поки принц крові одружений із сестрою короля, він, незважаючи ні на що, має якісь шанси. А трон повинен посісти не він, ні, на трон повинен зійти її єдиний владар — Гіз! Тому Сов намагалась переконати свого тимчасового коханця, що любить його віддавна: ще з тієї першої зустрічі в парку, коли дві приятельки Шарлотта й Марго прогулювались, а перед ними йшли павичі. «Цей буде моїм, і я вся належатиму йому, — так буцімто відразу вирішила вона. — Я спритна, я розумна, і якщо він одружиться зі мною, то стане королем». Ось у чому вона хотіла його переконати. Та шкода — його лукава усмішка сказала їй, що вона може заморочити його не більш, ніж він її. Розсердившись, вона того ранку відпустила його раніше, хоча з її обіймів він, мабуть, попав тоді в обійми її любої приятельки Марго.

Отакі були насолоди. І врешті якось уночі йому стало недобре — на щастя, не де-небудь, а в подружньому ліжку. Млості тривали з годину, і Марго тяжко тривожилась за нього. Вона рятувала його, як годиться вірній дружині: скликала своїх фрейлін та слуг, сама не відходила ні на мить — а то б він умер. Цей випадок мав би його напоумити, сказала вона йому.

— З вами ж такого ніколи не бувало. Ви надто часто шукаєте насолод із жінками.

І він лишився вельми задоволений нею, вихваляв її потім перед усіма й з нею ж таки першою знову зажив насолоди.

Надто довго він зволікав, забагато обмірковував і вагався. Наважився врешті інший. П'ятнадцятого вересня 1575 року все повернулось інакше: герцог Алансонський щез. Перед обідом королева-мати наказала шукати його по всьому замку, тяжко турбуючись за його здоров'я. Адже вона з власного досвіду знала, як легко відібрати людині життя. Одначе трупа не знайшли. Невже д'Алансон таки втік, не сказавши нічого навіть сестрі? Та, як звичайно, бавилася зі своїм двором у Парнас. А що ж Королик? Пані Катрін була вже готова до того, що не побачить більш і його — аж він раптом, мовби ніде нічого, приходить із гри в м'яч і навіть спершу приймає ванну.

— Що ти знаєш, Королику? Кажи правду! А то пошкодуєш.

Анрі засміявся.

— Мені щойно розповів мій д'Арманьяк, що кузен утік — кажуть, у нібито порожній кареті. Хочете знати, вельможна пані, що тепер буде? Двоносий звернеться до країни й народу з закликом повстати. А потім ви, вельможна пані, помиритеся з ним і дасте йому все, чого він жадає.

Анрі навіть сердився — через те, що його запідозрили в співучасті, подумала вона; і, звісно, ця підозра не даремна. Та все ж вона поки що не стала обмежувати його волі ще дужче. Передбачення його справдилось до слова: з'явилася відозва до країни й народу, в якій принц-наступник згадував про загальне невдоволення, про те, як багато поміркованих в обох релігіях жадають миру; але вимагав справедливості й для себе. Бо в братовому палаці він, мовляв, зазнає самих прикрощів і не дістає грошей. У цих словах стара королева вже побачила спосіб, як вернути своє любе дитя назад, і тому сприйняла відозву куди спокійніше за сина-короля: того вся ця подія глибоко стривожила. Та й місто Париж відразу схвилювалося, передчуваючи події і страшні, й цікаві. Що таке? Брат короля, той, що його величають монсеньйором, подався вслід за принцом Конде до Німеччини! Вони вже сунуть на нас військом із французів та німців, сто тисяч душ, як одна, сусідонько! І декотрі парижани — а згодом усі — почали бачити на червоному вечірньому небі постаті озброєних людей.

Саму лиш пані Катрін усі ці видива та чутки не збили з пантелику. Анрі Наварра, на її думку, поводився загадковіше, ніж її син д'Алансон, якого вона знала й не боялася. Одного разу вона несподівано дала своєму бранцеві прочитати відозву його спільника. Та після трирічної науки Анрі володів своїм обличчям у будь-якій ситуації. Навіть бровою не повівши, він кинув:

— Я ці речі знаю. Я сам таке писав, коли був із адміралом та гугенотами. Скоро монсеньйор заговорить не так. Спочатку ми пиндючимось, але врешті-решт доводиться танцювати під чужу музику. Це діло не для мене.

Щира була його зневага чи вдавана, а підозри в доброї приятельки нітрохи не розвіялись. Вона наказала стерегти його що пильніше й приставила до нього нових шпигів, про яких він і не здогадувався. Вони мали при кожній нагоді провокувати його на необачні слова і вчинки. Довкола нього снувалось темне павутиння, а сам він ще старанніше морочив увесь двір веселим настроєм та гаданою бездумністю. Але в душі його відбувалась тяжка боротьба, і така похмурість панувала в ній досі тільки раз.

«Поки я зволікав, вертун наважився діяти! І тепер усе пропало, все було марне: тривале прикидання, нескінченні роздуми, безнастанне вивчання людей. Я пройшов школу нещастя — і все ж лишаюсь там, де був уранці після Варфоломіївської ночі».

Заворушення тривало всього два тижні, потім вертун пішов на поступки й почав торгуватися з матір'ю, пані Катрін, про винагороду, за яку він погодиться зрадити своїх союзників. Тим гірше для Анрі! Такий нікчема зухвало випхався у вожді — а він сам зомлів від надмірних насолод. «Як воно так виходить? Та годі, більш не питатиму. Школі нещастя настане кінець, і немічним роздумам теж. Я сповіщу своїх протестантів на півдні, що невдовзі прибуду. Дарма, що тепер вони мене зневажають, бо я вже більш як три роки блазнюю при цьому дворі. Я їм доведу, що я таки син їхньої королеви Жанни. Зовсім іншого гарту людина, ніж вертун д'Алансон! І не така, як марнолюбний Голіаф! Бо я знаю: ця школа була не даремна. Я знаю: мені судилось об'єднати це королівство».

Палка гордість схвильованою мовою запевняла його в цьому, і ніщо не могло заглушити її голосу: ні ганебне становище, в якому він жив так довго й мусив прожити ще якийсь час, ні те, що його знов осоромив вертун д'Алансон, виступивши замість нього — мабуть, і не без думки його скомпрометувати. Він був певен за свою справу. Саме тепер, коли вона здавалась програною, успіх був найближчий. Народ чекає проводиря, і чим більше фальшивих проводирів викрито й відкинуто, тим невідворотніше простує вперед і виходить на свій шлях справжній проводир.