— Величносте! Ми ваші піддані й вірні слуги! Величносте! Ми ваші…

— А чого ж ви цілились у мій червоний каптан? — відказав Анрі.

— Величносте! Ми ваші…

— Хто стріляв у мене?

— Величносте! — заскиглив один міщанин у шкіряному фартусі.— Мені привозили лагодити футляр від вашого келиха. Я у своїх замовців не стріляю.

— Коли вже когось конче треба повісити, — порадив ще один, осмілівши з переляку, — то вішайте, ваша величносте, саму бідноту, її тепер розплодилось аж забагато.

Анрі гучно оголосив свою ухвалу:

— Я не дозволю солдатам грабувати місто, хоч такий звичай і хоч ви цього заслужили. Але кожен з вас щоб дав десять ліврів на бідноту. Зараз приведіть сюди вашого священика і віддавайте ці гроші йому.

Тоді міщани привели дідка в сутані й знову спробували звалити всі провини на нього. Це, мовляв, він, це він намовляв фурманову жінку кричати на базарі, що янгол небесний провістив прибуття пана маршала Бірона, а не короля Наваррського, і тільки через це вони зачинили перед ним браму. І наполягали, щоб старий відпокутував провину всього міста. Якщо не їх самих і навіть не бідняків, то хоч одного ж треба повісити — від цієї думки ніяк не могли відмовитись в Озі. Анрі мусив ще раз голосно заявити:

— Нікого ми не вішатимемо. І грабувати міста ніхто не буде. Але я хочу їсти й пити.

За таку нагоду відразу вхопився один шинкар: на базарному майдані він понакривав столи для короля, для його дворян, для консулів і заможних городян. Але Анрі зажадав стільців і для бідняків:

— У них буде чим заплатити, бо ви ж маєте дати їм грошей.

Бідняки не змусили довго припрохувати себе, але сам Анрі ніяк не міг дістатися до свого місця за столом, бо перед ним усі падали на коліна: кожен окремо хотів упевнитися, що його життя й майно в безпеці. Ну, може, інших пощадять, але мене, мене? То було розпачливе скигління людей, яким несила зрозуміти, що це таке з ними діється, і які не хочуть у нього повірити, хоча це їхній рятунок. До їхніх очманілих голів знову й знову поверталося звичне уявлення. Таке й справді може порушити в людині душевну рівновагу, конче потрібну для того, щоб жити на світі.

Той фурман, що його дружина побачила янгола, розгублено сновигав між людьми й питав кожного: «Що ж це таке?» Дедалі настирливіш, із сльозами в голосі, але заплющивши очі, немов перед ним з'явилось і сліпило його своїм сяйвом ціле янгольське воїнство, він допитувався: «Що ж це таке, що ж тут діється?» Нарешті один низенький дворянин у зеленому мисливському каптані відповів йому:

— Це людяність. Велика новина, що її ми стали свідками, — це людяність.

Фурман вирячив на нього очі — й раптом упізнав того самого пана, чию боргову розписку він узяв від одного шинкаря замість грошей. Видобувши ту розписку з кишені, він спитав:

— І оце вельможний пан теж заплатить?

Прикро вражений такою нетактовністю, Агріппа повернувся до кредитора спиною. Фурман рушив у другий бік, стрясаючи руками над головою й раз по раз повторюючи нове слово, яке він почув і якого не міг збагнути. Перед ним ніби захитався знайомий йому світ боргових розписок і сплат, і це слово вкинуло його в убивчу задуму. Він пішов і повісився на бантині в своєму сіннику.

А на базарному майдані бенкетували. Дівчата із звабно оголеними руками й плечима подавали страви й вино, і гості, що вже збиралися були прощатись із світом, не могли їм надякуватися. Нове слово, щойно почуте, вони згадували в своїх розмовах півголосом, мов якусь таємницю. Але з щирою радістю пили за молодого короля, що без ніякої їхньої заслуги подарував їм життя, не зачепив їхнього добра, та ще й сів з ними обідати. Отож вони вирішили, що будуть довіку йому вірні, і ревно присягалися в тому.

Анрі бачив, що повівся так, як слід, і добре послужив своїй справі. Дивився він і на людей. А оскільки тут йому вже не доводилося скоряти, перехитровувати, побивати їх, він уперше зміг глянути без упередження на цих сердег, на їхні обличчя, щойно спотворені люттю й страхом, а тепер такі буйно-щасливі. Анрі махнув рукою своєму Агріппі, бо знав, що в того вже готова пісня. Агріппа підвівся. «Тихо!» — загукали довкола. Врешті настала тиша, і він заспівав, кожну строфу повторюючи двічі, й за другим разом її підхоплювали всі в бадьорому тоні й швидкому темпі псалмів:

Подія в Озі мала, між іншим, один досить незвичайний наслідок: вона розгнівила маршала Бірона ще дужче, ніж поразка біля відлюдної садиби «Кастера». Король Наваррський, щоб зміцнити свій вплив, удався до недозволених засобів, яких намісник принципово не схвалював, — не кажучи вже про те, що цей нахаба, на думку старого, взагалі, не мав права ні на який вплив. Бірона мучила страшенна заздрість. У своїх посланнях до Парижа він уже давно скаржився на те, що молодий губернатор занадто зближується з простим народом і не визнає добрих звичаїв. Але після пригоди в Озі в тих посланнях почала відчуватися справжня розгубленість. Як вірити їм, Анрі нехтував закони війни, бо не вішав і не грабував; навіть більше — він підривав самі основи людського співжиття, бенкетуючи за одним столом з бідняками й багатіями!