У Нераку щодо цього не мали сумніву; таємна рада все зважила, а Морней. виклав письмово. І тепер, читаючи листи бідолашної Марго, Анрі вбачав у них зраду — не міг не вбачати; та це почасти й була зрада. І все ж Марго щиро, всім серцем бажала своєму владареві величі. Але їй уже нема на що сподіватись, тому вона сама псує й знецінює власні заслуги, і Анрі вже не визнає їх.

На її двозначні умовляння приїхати він відповів відвертою образою. Він зажадав, щоб вона не відсилала геть Фосези, а весь час тримала її при собі, і таким чином навмисне урвав приязні взаємини. Правду кажучи, тоді він уже не думав про Фосезу. Його тим часом полонила й ущасливлювала інша жінка. Цього разу то була не хвилинна ніжність і тим більше не жагуча пристрасть, темна, мов доля або кров. Коли Анрі спізнався ближче з цією бордоською дамою, йому сподобалось її прибране ім'я — Корізанда: воно робило її якимсь вишуканим створінням, постаттю з романтичних віршів. Його вразив її фантастичний почет: блазень-карлик, височезний мавр, папуги, мавпи тощо — в такому товаристві вона ходила до обідні. Графиня де Грамон [140] була розумна, дуже красномовна, а головне — багата. Похвалитись визначною вродою вона не могла, одначе мала напрочуд білу шкіру. Вона ще змалку приятелювала з його сестрою, тому Анрі траплялось бачити її й раніше. І ось раптом — палке кохання, чи принаймні так йому здавалося.

Безперечно, з першого дня ця жінка любила Анрі дужче, ніж він її. Вона й раніше потай мріяла про нього і отой химерний почет придумала собі тільки на те, щоб привернути його увагу. Він увижався їй ночами, відколи Фама просурмила його ім'я, і вона твердо вирішила, що стане його музою. Муза великого державця й воїна за свої гроші споряджатиме для нього полки, а після боїв, після перемог його чекатимуть обійми її білих рук. А головне — вона спонукатиме його без кінця писати листи, і завдяки їй він зробиться незрівнянним письменником. І так триватиме цілі роки, поки не вишумує його шанолюбство. А тоді все скінчиться ще й через те, що музине обличчя вже не буде, сліпучо-біле, воно вкриється червоними плямами. Вона, як і інші до неї, буде розчарована й ображена, дарма що виконає свою місію, яку сама собі обрала подібно до імені Корізанда.

А з Марго все, все не так. Він не пише їй гарних, вишуканих листів. Вона з ним, поки з ним її тіло. Вона не може злитися з ним навіки — жодна цього не зможе; але вона поклала печать на всю його молодість і чаром своїм, і прокляттям; а й одне, й друге невідривне від життя — не те що витончені музи. Вона не споряджатиме полків для свого єдиного коханого владаря; навпаки, вона посилатиме військо проти нього. Бо вона остання в роду, бездітна, і їй судились марні намагання спинити його на шляху до трону. Навіть із Гізовою, чи то дияволовою Лігою вона ще увійде наостанці в спілку проти власного дому, з самої ненависті до свого коханого владаря. Коли помре її брат-вертун, вона почне замість нього метатись по країні — так поводяться, коли валиться дах лад головою. Переслідувана ненавистю свого брата короля, вона врешті просто зникне, самотня жінка, така самотня, що вже нездатна й шкодити, — просто зникне. Ох, Марго!

Тепер вона ще в Луврі й хоче заманити туди Анрі, описуючи йому придворні свята. Звичайно, вона знає, що в нього вже нова коханка; про це вона не згадує, але мститься. Незрівнянний Нарцис, на жаль, одружується, але вона дуже скоро знаходить йому заміну, і не одну. Її коронований брат на придворному балу привселюдно кидає їй в обличчя імена всіх її полюбовників. Другою дня їй доводиться від'їхати, зганьбленій, усіма покинутій; мало того — в дорозі, коли вона верталась на південь, її несподівано зупинили королівські офіцери й обшукали, мов злодійку. І хто ж виїздить їй назустріч, хто забира її до свого замку, показується з нею у вікні? Хто ласкавий з Марго, хто без слів обіймає її, щоб вона знала: є на світі такий, що страждає з нею й терпить її сором?

Увечері вона сиділа поруч Анрі, і той заохочував своїх придворних розважати її, аби лиш самому говорити менше — особливо з нею. Їй би не стало голосу, бо вона нечутно плакала. То були сльози радості — від того, що він такий добрий. До них домішувались і сльози злості на власне безсилля. «Він кохає, і цього разу по-справжньому! Всім я стою на заваді, і отій його коханці з таким сміховинним ім'ям — вона ще надумає отруїти мене, — а через неї й йому. Що мені з того, що він добрий? Мене тут уже немає».

Саме в цю мить він намацав під столом її руку й стиснув. Спочатку вона злякалась. Під гнітом своїх страхів вона вже подумала: «Це прощання з Марго!» Потім злякалась удруге — тепер від радості, бо це ще не прощання, найстрашніше поки що відсунулось. Кров приливає їй до серця; вона хутенько, крадькома нахиляється до його руки й цілує її. А потім, навпаки, випростується й сидить дуже прямо, не плаче, ні на кого не дивиться — вона вже заздалегідь почала віддалятися звідси, почуває це сама, хоче покликати себе назад, але вороття немає, Марго! Невже більш ніколи? Повернись, якщо можеш! Не можеш? Мусиш згаснути, мусиш зникнути? Марго!

Останній король з дому Валуа любив танцювати й часто танцював на самоті, для себе, по-дитячому, але з похмурим обличчям — інакше він уже не міг. Часом, несподівано надумавшись, він відкладав ретельно переписаного начисто указа й скидав з пліч хутряну мантію. Білий шовковий камзол, тонкий стан, недорозвинена, хлопчача постать — таким він бачив себе в дзеркалі, яке слуги навмисно ставили в його кабінеті. Далека музика пригравала йому до танцю, і король у тихому покої походжав туди й сюди, робив вишукані па, прибирав пози й виконував фігури, сповнені невимовної грації. Примруженими очима він стежив у дзеркалі за собою, мов за кимсь іншим. То був не він. На жаль, він не почував себе веселим танцюристом, у якого легко на серці, бо небо до нього ласкаве і в нього нема спогадів. А його, Анрі Валуа, вони не покидали ні на хвилину; тільки вимріяна постать у дзеркалі їх не мала, як не мала й голови, бо її зрізала рама. А його голова, круг якої витали чорнуваті духи, вже думала про смерть.

Його менший брат Франсуа безнадійно захворів: у нього виступала крізь шкіру кров, як колись у їхнього старшого брата Карла. У Фландрії він розтринькав рештки своєї сили [141] — марно, як робив і раніше, — а тепер лежав і вмирав. Король був бездітний і вже не мав надії породити дофіна, бо ніщо не помогло — ні королевине лікування на водах, ні ходіння на прощу, коли він до пухирів постирав ноги, ні ревні молитви всього двору в соборі Нотр-Дам. Усе, що можна, було зроблено; страх, постійний неспокій і муки непевності начебто мали вже залишитися позаду для того, хто самотньо простує до свого кінця. Одначе з непоправною бездітністю, з найвищим вироком, за яким рід мусить вимерти, не так легко остаточно змиритись — таке Валуа не до снаги. Його рід панував у країні двісті років, і ось на ньому це панування має скінчитись. Лиш іноді йому здається, що жертву вже принесено; неухильно, без ілюзій спрямовує він свої думки на останню годину, намагаючись звикнути до жаху перед нею й сподіваючись, що той жах врешті-решт притупиться і смерть стане зовсім не страшна. Бо чому це, врешті, для короля, хай навіть для останнього нащадка могутньої й славної династії, вона повинна бути страшніша, ніж для звичайної, слабкої людини?