Отож до нього люди спливалися звідусіль — і, вже натхнені його славою, ці люди сповнювалися щастям, побачивши на власні очі, який він: простий і добрий. Він своїми руками копав шанці, їв стоячи, спав, не скидаючи панцера, — і сміявся. Заради самого цього сміху люди залишались у нього, байдуже, є платня чи нема, є що їсти чи доводиться постувати. При ньому навіть пастори були веселі, а ночами він будив своїх капітанів Тюренна й Роклора, і вони разом стояли на чатах, із ґнотами напоготові.

— Ваша величносте! Яке пуття з того, що ми вночі не спимо і ворог не заскочить нас зненацька? Адже вдень ви наражаєте свою особу на всі небезпеки, переходите болота на видноті, а кругом падають у воду кулі й на вас аж бризкає!

— І завтра, може, я загину, — відповів їм Анрі.— Але діло моє не загине, бо це діло господнє.

Так казав він під зоряним небом і сам вірив у свої слова — вірив так, як треба вірити, тобто всупереч усьому, бо впевненість його не мала під собою ніякого грунту: насправді разом з ним загинуло б і його діло. Та якщо господь бажав урятувати це королівство, то він хіть-не-хіть мусив зберегти життя Анрі.

Неминуче наставали й дні знесилення. Два тижні без постелі, невсипуща турбота про своє військо — та й про ворога, щоб заманити його куди треба. А коли вони — герцог де Жуайоз і король Наваррський — нарешті зіткнулись, король опинився затиснутий між двома річками й відтятий від своєї артилерії. Що ж вирятувало його з такої скрути? Власна меткість, рухливість та щасливий талан. Бо це ж талан дав йому такого неповороткого й повільного супротивника. На світанку гугеноти вже співали псалми перед своїми наметами, а ворог ще тільки неквапливо шикувався. І вони зразу, облишивши побожний спів, заходилися дражнити та лаяти отих виніжених придворних панів, отих ненажер, що розкрадають податки та видушують піт із бідних людей.

— Ну, добре прочистили кшпки, пане герцогу? Як ні, то ось ми тут, а страх помагає краще за рицину! Ви, панове, всі так наглитались маєтків та рент, що й стравити несила, тому й не можете зрушити з місця. Зате все бойовище своїми парфумами засмерділи. Стривайте, ось ми візьмемо вас у роботу, тоді ви не так запахнете!

Жахливі погрози, вигукувані сильними голосами, долітали далеко. А навпроти, в промінні вранішнього сонця, виблискувало срібними панцерами вороже військо. То було військо багатіїв, усе в золоті: золоті кинджали, золоті шоломи. Зброя оздоблена самоцвітами, кишені повні грошей, у головах — розрахунки та жадоба, і під кожним срібним панцером билось не тільки серце; влада, влада б'ється у ваших душах, і це влада митарів та здирників, що багатіють коштом вдів і сиріт.

— Паскудо! — волав через усе поле один похмурий стариган, що мав іще гострий зір. — Обернись-но сюди, я тебе впізнав, це ти зі своїми посіпаками спалив мій замок! Ти ж із Ліги!

Те слово ще дужче розпалило лють протестантського війська. Отже, ненависний ворог — це не самі королівські солдати, там поряд з ними стоять і горлорізи священної Ліги! Ті, що руйнували молитовні, пекли на вогні пасторів, набивали порохом жіночі лона. «Це ви, це ви хочете відібрати в нас і батьківщину, й віру, хочете, щоб ми не жили й не думали — а для чого ж нас створив отець небесний? Та сьогодні ви згинете, бо така його воля!» Так запевняли пастори, що ходили між бойовими лавами, одягнені в такі самі шкіряні колети. Хай військо наостанці ще почує слово істини. Та пастор ще не встигав докінчити, а офіцер уже шикував свій загін до бою.

Короля Наваррського бачили всюди й упізнавали його, хоч він був убраний у просту шкіру й крицю; та й його погляду не уникало ніщо, а особливо пильно стежив він за кожним пересуванням у герцога де Жуайоза. Обидва вони не квапились зітнутися по-справжньому. Коли бій скінчиться, один із них стане перед престолом господнім, а другий святкуватиме перемогу. І та, й та доля достойна, а тому обидва дивляться один на одного з пошаною й дозволяють один одному здобути всі переваги, які ще можна, поки не почався бій. Жуайоз виконує незграбні маневри своєю занадто розкішною кіннотою, і ніхто йому не перешкоджає. А Наварра тим часом устиг перекинути з-за річки останні свої кулеврини. Потім він звернувся до обох кузенів: нагадав, що вони всі троє одної крові. Ті кузени були Конде й Бурбон-Суассон, коханий його сестри Катрін.

Коли Анрі вже гадав, що все готове, до нього підступив Філіпп Морней з двома пасторами. Навпростець, без околясів — адже зараз почнеться бій і, може, доведеться віддати життя — Морней дорікнув своєму королю, що той у Ла-Рошелі знову завів собі коханку, і цей гріх у останню хвилину обтяжує чесноту гугенотського війська. І Анрі визнав перед пасторами цю провину.

— Богові ми повинні коритись до останку, а людям — опиратись до останку, — сказав він і зразу гайнув геть, бо помітив перекинчика — якогось воєначальника, що нерішуче маневрував зі своїм загоном між пагорбами на чималій відстані від обох армій.

— Ферваку! — гукнув Анрі ще здалеку. — Коли ми перемагатимемо, приставайте до нас.

І повернув назад, навіть не подивившись, як же сприйнято його заклик. Та солдати скромного й прямодушного воїна самі змусили свого командира послухатись, бо побігли за королем Наваррським. Анрі по сонцю визначив, що минула дев'ята година: отже, обидві армії вже дві години маневрували перед очима одна в одної. У жовтні це не дуже пізній час; сонце стояло ще низько, і його проміння скісно падало з хмар, які пропливали над рівниною повільно й низько, так що дуже виразно впадало в очі, які маленькі, які мізерні навіть найчисленніші армії разом зі своїми полководцями супроти цих велетенських хмар; а над ними ж є ще й небо — може, воно про нас не хоче й знати.