— Щасливий народ, урятований, вільний і любить свою осяйну королеву, Що таке сорок п'ять років проти краси королеви-переможниці!

Тоді озвався Бірон, давній ворог короля Наваррського:

— Одностайний народ. І нам би слід бути одностайними.

Відразу придворні в залі заворушились, із уст в уста побігло одне ім'я — спочатку ще потихеньку.

Король покинув залу, а за ним і посол. Король ішов склепистими переходами, він виступав велично, як уміють виступати Валуа. Біля одного вікна він зупинився й показав рукою вниз, у подвір'я. Посол розглядів там зо три сотні бранців-турків, що їх іспанці тримали як рабів-веслярів на своїх суднах. Він спитав, звідки вони тут узялися.

— З одного корабля вашої Армади, викинутого на берег, — пояснив король.

Посол зажадав, щоб їх видали йому. Замість відповіді король показався у вікні на весь зріст. Раби попадали на коліна і, звівши голови до нього, заволали:

— Misericordia! [160]

Король хвилинку дивився на них, а тоді відвернувся.

— Це треба ще обговорити.

Його придворні дозволили собі втрутитись:

— Уже обговорювали. У Франції рабства немає. Хто ступив на французьку землю, той вільний. Король поверне цих людей своєму союзникові, султанові.

Король, удаючи, ніби й не почув тих слів, з підкресленою повагою провів Мендосу до сходів; але дорогою чванливому послові довелося витерпіти ще не одне приниження. І поперед і позад нього придворні гомоніли про те, що Іспанія тримає веслярами на своїх суднах бранців із багатьох народів і французи теж не уникли цього ярма.

— Воїни і наші співвітчизники! А що ж хоче зробити Іспанія з усіх нас? Те, що й з інших народів світу: рабів.

Ось як заговорили при французькому дворі того дня, коли стало відомо, що Армада загинула.

Посол уже поїхав, але король усе не повертався до свого покою; він неначе дожидав чогось, а чого — не знав ніхто; декотрі думали, що він знову запав у свою звичайну байдужість. Тому вони дали язикам ще більшу волю й почали ще запальніше повторювати, що треба одностайно захищати свободу свого королівства за прикладом Англії. Ця країна уникла найстрахітливішої долі: адже іспанці везли на своїх кораблях і всі знаряддя тортур, які вживала інквізиція. Серед придворних французького короля були й протестанти — і відверті, й таємні, і котрийсь із них наважився сказати:

— Свобода мислення — ось що головне: це запорука наших прав і нашої єдності.

А решта придворних замість перебити таку мову знов почали передавати з уст в уста одне ім'я, те саме, що й досі, тільки вже сміливіше; а врешті Бірон, знов-таки Бірон, звернувся до короля:

— Величносте! А знаєте, король Наваррський краща людина, ніж я гадав. Люди дуже рідко визнають свої помилки. Але я таки визнаю, що помилявся.

В цю хвилину з'явився Гіз. Мендоса послав його, щоб він примусив короля скоритися. Гіз, виконуючи цей наказ, почав погрожувати тридцятьма тисячами іспанців, що стоять у Фландрії. І раптом чийсь голос:

— А де стоїть король Наваррський?

Гіз марно чекав, що Валуа втрутиться. Принаймні герцогові самому слід було б це зробити, але йому вже так остогидло все, що й на це не стало духу. А тут іще один голос:

— Величносте! Закличте на поміч короля Наваррського!

Ні заперечення, ні догани. Гіз і його Ліга незабаром здадуть іспанцям одну фортецю на кордоні Фландрії, вони й далі служитимуть іспанцям і утискатимуть свого короля. Та сьогодні в герцога Гіза особливий день: поразка Армади відкрила йому очі на самого себе. І знову вже третій голос:

— Король Наваррський!

Осторонь від свого війська стоїть під деревом Анрі. Земля навколо стелеться розлого аж до обрію, вона безмовна, тільки море гучно реве. Анрі чує, як хтось кличе його.

Думки його витають далеко, слух чуйний. Його щоденне діло триває, але ось-ось він має почути вість про величнішу місію. Діло своє він робить, стоячи обома ногами на звичайній, твердій землі. Та водночас чекає вісті, піднесений душевно, перенесений в інші сфери. В ті дні роздвоєння Анрі перебував і там, де він провадив війну, і воднораз не там: ближче до бога. «Я кажу, як Давид: бог, що досі дарував мені перемоги над ворогами, допоможе мені й далі» [161] . Ось що він каже, і навіть таке: «Я кращий, ніж ви гадаєте». Таких слів від нього ще не чули.

В Лa-Рошелі собор духівництва розглядав його гріхи, а він, набравшися терпіння, покаянно вислухував пасторів і не відповідав так, як міг би: «Добрі люди, дріб'язкові душі, а хто вистояв у школі нещастя, в турботах життя, хто не піддався ні на які духовні спокуси? Самих ваших викриттів щодо моєї матусі могло б вистачити для того, щоб відібрати мужність її синові, а я ось, бачте, зберіг свою природжену твердість!» Та він не казав цього ні пасторам у Ла-Рошелі, ні перед своєю приятелькою графинею де Грамон не хвалився цим. Він сповіщав її тільки про факти: про свої перемоги над військом короля Франції, а потім ще про те, що король убив герцога Гіза, нарешті таки вбив.