Когось іншого вони, може, й обдурили б, але Анрі ні на мить не повірив у їхню ревну побожність. Жалобне вбрання для себе він звелів перешити з небіжчикового лілового каптана, бо замовляти нове не мав ні часу, ні грошей. Каптан звузили й підкоротили, проте всі впізнавали його й штовхали один одного під бік, виявляючи зневагу до бідності короля, при якому, мовляв, не поживишся. Не гаючи й години, вони вирядили до королевого покою депутацію з вимогою, щоб він навернувся. в католицтво, і то негайно. Бо головна прикмета королів Франції — помазання священним миром і коронування рукою церкви. Анрі збілів від гніву. А вони, мабуть, подумали, що зі страху: адже в цю хвилину він начебто був у їхніх руках, і не могли ж вони знати, як добре він навчився давати відсіч убивцям.

З величчю, якої вони не сподівались, король відкинув вимогу, щоб він, перше ніж зійти на трон, зрікся власної душі й серця. Тоді обвів депутацію гострим поглядом. Там були й найбільші вельможі, а кого вони випхали наперед, кому доручили промовляти перед королем? Панові д'О, просто О, та й годі: він і вигляд мав такий, цей череватий молодик, що, попавши в ласку до покійного короля, зробився ледацюгою й злодієм, — один із тих, що поділили між собою країну й прибутки з неї, то нащо їм іще й король. І цей безчесний нікчема посмів указувати, котра віра істинна, людині, яка все життя боролась, посмів нагадувати їй про народну єдність, — звичаєм усіх безчесних людей. Анрі пильно подивився на нього — молодик, не витримавши того погляду, відвів очі,— а тоді проказав підкреслено виразно:

— Серед католиків за мене стоять усі щирі французи й усі чесні люди.

На ту відверту образу ніхто не зважився відповісти: по-перше, тому, що її кинула людина з рішучим обличчям, а по-друге — тому, що це була правда. Одначе таких людей, як оці, ще легше переконати, коли крізь двері чутно брязкіт зброї. Ось вони розчиняються, входить, гучно тупаючи чоботиськами, солдат на ім'я Жіврі й гукає:

— Ваша величносте! Як стане духу — будете королем. Нехай боягузи вимітаються.

І зразу всі, кого він мав на увазі, справді вимелись. А потім прийшов Бірон і запевнив Анрі, що принаймні швейцарці не зрадять його. Самих швейцарців, звісно, було замало, їх не вистачило б. «Але зі мною Бірон, цей чіпкий, загартований чолов'яга, він навіть у такому віці може обійти круг столу на руках — чи на самих великих пальцях. Був колись моїм ворогом, але має досить шляхетності, щоб визнати свою помилку. Прийшов до мене саме в ту хвилину, коли я, здавалось би, в найтяжчій скруті».

— Біроне! Дайте я вас обніму. З такими, як ви, я не можу не перемогти.

Наступні п'ять днів військо нового короля тануло, як перед тим тануло військо Ліги. Маршал Епернон, що так недавно був опорою королівства, навмисне посварився з Біроном, аби заявити, що він не згоден провадити оцю розбійницьку війну під командуванням такого короля. А сказавши так, від'їхав до свого королівства — Провансу. Бо кожен уже викроїв собі власне маленьке королівство з провінцій великого і тепер подавався туди, забравши з собою своїх дворян і солдатів. Новий король не мав чим затримати їх. Перейти в католицтво? Тоді ці люди ще скоріше покинуть його. І нічого він цим не досягне — тільки накличе на себе зневагу давніх товаришів, одновірців та чужоземних прихильників. Тоді він більше не діждався б ні грошей, ні солдатів — ані з Англії, ані з Німеччини.

В ті розпачливі дні він удвох зі своїм Морнеєм склав звернення до французів, у якому обіцяв, що жодна з обох вір не зазнає від нього утисків. За собою він лишив право перейти до того віровизнання, котре поділятиме більшість його співвітчизників. Він не сказав виразно коли, проте сам це знав. Тоді, коли він міцно триматиме в руках усе королівство з його непокірною столицею; тільки тоді, не раніше, і тільки з власної волі. Ставши незаперечним володарем королівства, він зможе дати своїм давнім одновірцям цілковиту свободу віри, — ось яка була його тверда постанова, байдуже, чи він вирішив так заради них, чи просто з поваги до себе, щоб не топтати ногами всього того, чим колись був він сам. Він — той король, що видасть Нантський едикт [175] і всією своєю могутністю захищатиме свободу. Так він постановив собі — і знав, що так буде, вже в ті п'ять днів, коли майже всі розбігались від нього і хтось інший на його місці подався б за ними, щоб повернути їх.

А тим часом столиця, яку він ще тримав у облозі, до кінця поринула в крайнощі безумства. Дійшло до того, що нечисленні тверезі голови вже шкодували за Гізом, загиблим вождем Ліги. Бо його наступники далеко перевершили те, на що він спромігся за життя. Як порівняти його з сестрою, герцогинею Монпансьє, Гіз був справжній мудрець. Вона знавісніла з радості, почувши про «тиранову» смерть, і кинулась на шию посланцеві, що привіз цю звістку. Мучило її тільки те, що Валуа, вмираючи, мабуть, уже не дізнався, хто підіслав до нього ченчика. То Гіз простяг руку з домовини й уразив тебе на смерть, тиране!

Герцогиня примусила свою матір, матір обох загиблих Гізів, звертатися з вівтаря до народу, і стара справді доводила натовп до нестями своїм вереском. Бо її устами кричав весь Лотарінгський дім, його підлота, що не знала впину, і приховане божевілля, що штовхало його на всі злочинства. Герцогиня хотіла негайно оголосити королем свого брата Майєнна, одначе їй став на перешкоді іспанський посол. Його володар, дон Філіпп, уже остаточно вирішив, що Франція стане іспанською провінцією; його військо зайняло Париж. І Ліга під опікою свого повелителя могла віддаватися яким завгодно неподобствам. Привезли з села матір Жака Клемана й ушановували її, як саму пресвяту діву. Зображення бурого ченчика виставили на вівтарі в одній церкві поруч із зображеннями обох Гізів, щоб юрба поклонялася їм. За всю свою історію простий народ, шановні городяни й сповнена високих поривань молодь дуже рідко переживали такі розкішні дні, коли можна вільно розперезатися. Добре, що вони, хоча й прикривали всі свої паскудства релігійною ревністю, насправді не мали в душі ніякої щирої, чесної віри, бо ні несамовитість, ні дурман з нею несумісні — так само як несумісні вони з думкою.

Це були ті самі дні, коли Анрі стояв перед зачиненими брамами міста, покинутий майже всіма. Одначе його постанова рятувати розум і захищати свободу лишалась непохитна. Насамперед треба було визволити королівство з лабет володаря світу. Анрі не збирався ні відступати до Гасконі, ні втікати через кордон до Німеччини. Він чув голоси, що радили йому одне або друге, і в становищі, з якого начебто не було виходу, вони здавалися голосами здорового людського глузду. Та він знав один вихід: лишатися непохитним. Відвага завойовує довіру, довіра додає сили, а сила — матір перемог, що ними ми вбезпечимо нашу владу й наше життя.