Шрифт:
Флорентійський килим
Мати Анрі не могла заперечити, що принцеса Маргарита Валуа поводиться пристойно і що постать вона має бездоганну, хіба тільки занадто туго шнурується. Обличчя у неї було біле-біле, погідно-веселе, мов небо, — так висловився один придворний на ім'я Брантом [42] ; проте Жанна, звичайно, добре бачила, де там манірність і де білило. Його тут накладали так густо, як хіба лиш в Іспанії. І в лестощах придворні тут не знали міри, ніби ідоловірці. Жанна якось спостерігала з безпечної відстані одну з тих безбожних процесій, головною дійовою особою в якій був не священик і не єпископ; ні, предметом поклоніння і дворян, і народу була Марго, що вся блискотіла перлами та самоцвітами, обсипана ними з голови до ніг. Простолюд обабіч дороги ставав на коліна. А хто йшов у самій процесії, того ніби несло потоком. Над юрмищем аж гуло від мурмотіння, схожого на молитви. То було видиме блюзнірство.
42
Брантом, П'єр де Бурдей (1535–1614) — французький мемуарист. У своїх книжках «Життя славетних мужів і видатних полководців французьких», «Життя славетних мужів і видатних полководців чужоземних» та ін. яскраво змалював життя королівського двору тих часів. Мемуари його становлять великий історичний інтерес.
Коли Марго повернулась до замку, Жанна переказала, що просить її зайти до неї в кімнату, і вона зразу прийшла— ще в парадному вбранні й усіх коштовностях. Жанна мимохіть відзначила, що в цієї обожнюваної красуні відвислі щоки — чи принаймні вже можна було передбачити, що вони в неї відвиснуть, ледве-но вона трохи постарішає, і помалу з неї зробиться викапана стара Катерина.
— Люба доню, — сказала Жанна ласкавіше, ніж хотіла. — Ти вродлива й доброчесна. Єдине моє бажання— щоб ти й лишилась такою. І твій чоловік буде справді щасливий.
— Хочеться сподіватись, люба матусю, що вроди моєї ви не перебільшуєте. Що ж до моїх моральних чеснот, то мушу зізнатися, що вони куди мізерніші. Я не дістала виховання — чи, краще сказати, дістала зовсім безладне.
— А говорите ви дуже доладно, — сказала Жанна, вже звертаючись до майбутньої невістки на «ви». А красномовна Марго тим часом згадала виховний прочухан, який перепав їй від матері й брата за те, що вона спала з Гізом. Ох! Коли ж то вона знов матиме цю втіху? Пані Катрін відіслала його геть від двору перед тим, як мала приїхати свекруха. Він незабаром одружиться, і вона втратить свого любого, коханого! У сердешної трохи не виступили на очах сльози. Та вона вчасно згадала про підмальовані вії, з яких тоді потече фарба, і про гладенькі щоки, що швидко вкриються зморшками від солоної води. Отож краще не починати.
А Жанна говорила далі:
— Мій син — сільський юнак, але все ж таки він королівський син. Він вояк, а тому має і почуття честі, й скромну шляхетність — дві якості, властиві справжньому воякові.
— А добрість і честь — те саме. Я читала у Плутарха… [43]
— Моєму синові я теж давала читати Плутарха, тому він добре вміє вибирати собі взірці серед великих людей. Хоч я й кажу, що він простий, та це не означає, що він тупий. Його розум іде від живого серця, а не від марнолюбних мудрощів і мальованих гробниць [44] !
43
Я читала у Плутарха… — Йдеться про «Порівняльні життєписи» давньогрецького автора Плутарха (бл. 46- бл. 127) — низку біографій видатних діячів стародавньої Греції й Риму.
44
Мальована гробниця — біблійний вислів, символ внутрішньої гнилизни й порожнечі, прикритої зовнішнім блиском.
Марго підхопила, докінчуючи цей портрет:
— Кров у ньому королівська, проте цілком здорова, і розум його майже не свідомий власної витонченості.
Усе це була пряма протилежність їй самій, тому вона й угадала так легко. А сердешна Жанна подумала, що це їй уже пощастило такою ревною хвалою синові проникнути до серця його нареченої. І вона необачно звірялась їй далі:
— Ох, як же хотілось би мені, люба доню, щоб ви обоє після шлюбу покинули цей двір! Бо тут панує розпуста. Вона доходить до того, що тут жінки самі набиваються чоловікам.
— І ви це помітили? — зітхнула Марго. — Так, гарного мало.
— Живіть удвох у мирі й згоді чимдалі звідси! У мене є маєтності в Вандомському графстві, там ви будете володарями, замість провадити життя тут, при французькому дворі, в пустих, марних розкошах — як оця сьогоднішня процесія. Я ж бачила ваших вельмож: на одному було стільки коштовностей, що й у сто тисяч екю не вбереш! Та господь хоче, щоб його вшановували не так, він велить, щоб ми не хизувались, а боролися ради нього. Люба доню! Ми всі не безгрішні, але протестанти тримаються не тільки царства сьогосвітнього, і це нас виправдує. Ми вміємо жити в бідності, серед небезпек і довго чекати в ім'я вільності, а вільність у бозі.
Королева Наваррська нарешті замовкла, переводячи дух. Вона втупила вимогливий погляд у біле обличчя принцеси Марго, а та зовсім заплющила очі. Марго думала: «Так, вони небезпечні! Моя мати, безперечно, має рацію, ці гугеноти — велика небезпека. Доведеться вжити проти них якихось рішучих заходів — та у мами, як я здогадуюсь, якраз це на думці. Вона тільки відкладає, поки не прибере під своє крильце мого Анрі, цього сільського юнака, чесного вояка з живим серцем і ще з чимсь, що мене саму цікавить куди більше». Так думала Марго; а Жанна тим часом стисла рукою її коліно — так, ніби вже заволоділа нею. Але в тому стискові було й щось благальне.
— Переходь до нас! — промовила Жанна отим своїм другий голосом, лунким, як дзвін. — Прийми істинну віру! Ти будеш щасливіша, ніж могла будь-коли сподіватись. І наша країна спізнає мир і єдність.
— А чиїм коштом? — спитала сестра Карла Дев'ятого, не розплющуючи очей. «Ні, цього, звісно, не буде», — вирішила вона сама для себе. Та водночас вона помітила, що ця дивна жінка збирається вчинити щось зовсім непристойне. «Її рука на моєму коліні напружилась, вона видимо хоче на нього зіпертись, а сама вже зсувається з крісла. Якщо я зараз її не підхоплю, вона впаде мені в ноги».