— Над нашими головами тягарем нависла влада неправедних, і судять нас вороги господні. А ви, Міосене, — один із наших, — служите їм. Хіба можна укладати угоду зі своїм сумлінням? — спитав поет через голову розлюченого де Нансея, що не слухав їх. Перший дворянин тільки знизав плечима. У такому оточенні він не міг казати відверто, що в нього на серці. Протестант, але водночас перший дворянин короля, він сприяв при дворі своїм одновірцям, як тільки міг. Проте нічого, крім докорів, від них не сподівався.

Агріппа висловив свою думку вельми недвозначно:

— Є люди, що зраджують бога й запродують нас. Ми втрачаємо все, що маємо, і навіть свободу віри. Нам тільки й лишається, що наша цілковита єдність із Христом і янголами. Але тільки це — справжня радість, воля, життя й честь!

Цього було забагато навіть для стриманого царедворця. Що вразило його дужче — обвинувачення в зраді чи той небесний тріумф, яким хвалився Агріппа? Де Міосен помінявся місцями з де Нансеєм і сів поруч Агріппи.

— Ці гугеноти тільки те й уміють, що проповідувати, — засичав розлючений де Нансей до пана де Морвера.

Той відповів:

— Постривайте-но! Вони ще вміють і кров'ю спливати.

Він мав довгий, гострий ніс і надзвичайно близько посаджені очі.

З того краю зібрались майже самі придворні. Спочатку вони сиділи впереміш із протестантами, але протягом бенкету гості помалу розділились на два табори. За дальшим кінцем столу зібралися люди істинної віри. Між ними й католиками виник порожній простір. Де Міосен раптом побачив, що сидить серед давніх друзів і здаля від нових. Він зблід, але врешті в ньому перемогла честь; зоставшись на місці, він сказав:

— Хто довго прожив тут, врешті-решт починає вагатись і його бере сумнів, чи тільки ми праведні перед богом. Не турбуйтеся, — швидко додав він, щоб Агріппа не перебив його, — з вами такого не станеться, але з вашим молодим королем може статись, бо він, здається мені, любить у житті не тільки єдність із Христом та янголами.

Та Агріппа не здавався.

— Не треба боятися смерті. Бо це наше пристановище після життєвих бур, а якщо ми погинемо в полум'ї, воно летітиме вгору, показуючи нам дорогу до трону Вічного!

Слова були гарні, проте навіяло їх Агріппі зовсім не бажання вмерти, а навпаки, глибока певність, що він проживе ще довго. А тихий Міосен якраз такої певності не мав. Він довго, поважно дивився на Агріппу, аж поки той зрозумів, що це не просто застільна розмова на високі теми.

— А що б ви сказали, д'Обіньє, якби те полум'я, що показуватиме вам дорогу до вічності, спалахнуло не через двадцять років, а завтра, і не хтозна-де, а отут, у Луврі?

Ніхто вже його не перебивав, і він міг спокійно говорити далі серед галасу, бриньчання струн та дзенькоту келихів.

— Я забагато знаю. Тягар фактів важче нести на собі, ніж віру. Тут уже наважились, але ще не зовсім. На що? Цього я не відкрию навіть самому собі. В усякому разі, спершу має відбутись весілля. Ваш король і наша принцеса — такі чарівні молодята, що видовище їхнього кохання мало б умиротворити й найзапекліших. Скажіть вашим людям, щоб більш не зачіпали нікого— ні при дворі, ні в місті. Вже дійшло до краю, це остання година. Отож глядіть, щоб дехто з нас не полетів дуже скоро до трону Вічного. — Він підвівся і, ще не розігнувшися, додав: — Я трохи не сказав забагато.

Сивина в нього сріблилася ще тільки на скронях, та коли він повертався до придворних короля Франції, чиїм першим дворянином він був, плечі його горбились нижче, ніж би годилось у його літах. Його зустрів пан де Морвер з гострим носом і близько посадженими очима і, пронизливо подивившись на нього, сказав:

— Ви, Міосене, таки присусідились до своїх гугенотів і таки сказали забагато!

Обидва зупинились, випростані, один проти одного у яскравому світлі, перед коротеньким проходом, що сполучав передпокій парадної зали з самою залою. Там бенкетував почет, тут — королі, і Анрі сидів якраз навпроти проходу, отож бачив обох їх. Міосен стояв до нього трохи боком, і видно було сиві скроні й згорблені плечі, зате другий — просто обличчям, і те обличчя змусило Анрі замислитись. Він навіть урвав на півслові те, що саме говорив королю Франції. Тому Карл теж повернув голову вслід за його поглядом і, помітивши, на кого дивиться Анрі, насупився.

— Кузене Анрі,— квапливо сказав вів, — поруч вас є щось принадніше, ніж ви можете побачити там.

Це була щирісінька правда, бо поруч Анрі сиділа Марго, і навіть якби вона не була така чарівна вродою, то могла б зачарувати його своїм низьким співучим голосом, що говорив речі вчені, але водночас і двозначні. І вченістю, й дотепністю Марго й Анрі не поступались одне одному, і те, що вони говорили в дусі античної старовини, навряд чи зважились би вимовити рожеві уста іншої такої гордої й випещеної дами, але в Марго воно виходило зовсім невимушено. Вони говорили навіть досить голосно, так що часом іще дехто втручався в ту розмову й підкреслював зміст сказаного. Неабияку сміливість і грацію виявила також панна де Сов — задерикуватий носик, розумні очі під тоненькими вигнутими брівками, трохи зависоке чоло, тендітна постать, — але то лише здавалося так, бо з усього іншого видно було, що в любощах вона вельми витривала, і щодо цього вона вже порозумілася з Анрі й словами, й без слів.