— Я його не знаю й зроду не бачив, — закричав Гіз, забувши про вишукані манери.

Д'Анжу боязко сказав, не дивлячись на Наварру:

— Сідай або йди!

Кузен затримав Анрі:

— Ти знаєш, який у тебе вигляд, кузене? Одяг порваний, обличчя брудне. Де ти був?

Анрі квапливо шепнув йому:

— Вони силоміць затримують наших.

— Пробиймося й утікаймо! — теж пошепки відповів Конде.

— Ні.— А вголос сказав мажордомові, що був серед слуг: — Коли королева Наваррська піде до свого покою, щоб негайно сповістили мене. — Тоді сів за стіл, і почали грати.

Їхній стіл стояв перед великим каміном, і свічники зі свічками стояли на його карнизі, високо вгорі. На гравців лилося тьмяне світло. В гордій кам'яній сутіні непорушно застигли Марс [64] і Церера [65] — дві статуї, що підпирали цей камін, відтоді як їх поставив там майстер на ім'я Гужон [66] . Бо твори, залишені давніми майстрами, завжди стоять непорушно й щось підпирають, а пристрасті живих згоряють, немов свічки, й не лишають по собі нічого. Вісімнадцятирічний юнак не бачить цього в дзеркалі, і хвилини його життя, що спливають одна за одною, теж не підказують йому цього. Але Анрі мав перед собою д'Анжу: тремтяча губа, неохайний пушок на підборідді, втопленому в ніжну піну брижів; а поглядом спадкоємець трону свердлив свої карти. Йому не таланило в грі, як судити по тривожно зсуплених бровах. Він мав бридкі, наче обтяті, вуха, волосся росло так, що скроні й щоки були трохи схожі на мавпячі; і з того та ще з вульгарного носа видно було, що ця людина прагне вбивати, але сама боїться смерті. На береті в нього блищали самоцвіти, та обличчя не осявалося внутрішнім світлом. Воно було жалюгідне, бо тільки чорні духи витали круг нього. «Достоту пані Катрін! — подумав король Наваррський. — Справжній її виплодок, і саме йому вона б хотіла передати свій хист до чорних злочинств. Та шкода, нічого не вийде: вбивати він, мабуть, умітиме, тільки ховаючись за її спідниці, а сам, без старої, він програє гру».

— Козир! — гукнув Анрі й ляснув своєю картою по купці чужих. Світло свічок, що лилося згори, ледь мигтіло. Д'Анжу нахилився вперед, доторкнувся до верхньої карти, відсмикнув руку й глянув на пальці. Те саме зробив Конде, тільки різкіше. Решта двоє стрималися від такого самого руху, бо вже побачили, в чому річ.

— Кров, — з досадою сказав Гіз. — У кого це руки в крові?

Наварра показав долоні: на них були подряпини, немов від чиїхось нігтів або від колючок, але кров не виступала ніде. Тоді д'Анжу обдивився свої руки, що аж трусилися; обличчя його не поблідло, а ніби вкрилося попелом. Конде й Гіз зиркнули на свої тільки мигцем, і їм одночасно спало на думку розібрати копичку карт. І зразу їхні пальці почервоніли. Не лише одна карта — всі вони були липкі, бо лежали в калюжці крові, й увесь стіл був заляпаний кров'ю! Допитали слуг, стіл витерто, мажордом приніс нову колоду карт.

Цього разу кров побачили, щойно карту кинув на стіл Гіз, але він уже й не подумав про свої руки, і жоден з них не подумав про свої чи взагалі людські руки. Кров повільно й невпинно сочилась, розпливалася, витікала з-під карт. А вони дивилися, мов скам'янілі, неспроможні нічого вдіяти — тільки щулились від моторошного холоду, що віяв звідкись із потойбічного світу, з царства невідомості. Гіз перший отямився й, вилаявшись, схопився на ноги. Обличчя його було біле, як скатерка, що нею мажордом знову перестилав стіл; а на лівій щоці в герцога Анрі помітив виразні червоні плями. Господи! Це ж наче його власні пальці, їхній слід, а він же вліпив ляпаса зовсім іншому — капітанові Нансею. Гізові терпець урвався, він вибіг, гучно тупаючи ногами. А Конде раптом ухопив мажордома за груди; той перелякався.

— Це все ти наробив своєю скатеркою. У тебе в ній була кров. Звідки ти, чортів штукарю?

— Із Сен-Жерменського монастиря, — таку несподівану відповідь дав мажордом і злякався ще дужче, ніби він не повинен був у тому признаватись. Конде більше не допитувався, а розлючено повалив мажордома додолу й почав стусати його обома ногами. Анрі озирнувся довкола: д'Анжу вже не було й сліду. Зате з темряви, сяючи, виступив юний Леві, віконт де Леран, вродливий, мов паж, протестант, і доповів:

— Королева Наваррська вас чекає, ваша величносте.

Твій клопіт — танцювати й лежати в ліжку, сказав йому хтось, але з нього й того клопоту було забагато, саме ліжко поглинало його цілком, і можна було навіть боятися, що назавжди. Марго давала йому втіхи, що були чимось більшим, ніж просто втіхи. Бони були пристановищем, єдиним, яке ще лишилось, і нагородою за небезпеки, і відплатою за приниження, і йому робилося соромно за власні думки. «Марго, твоя мати вбила тільки мою матір, а ти віддаєш на поталу мене самого, як Даліла Самсона [67] . Марго, не остерігай мене, декламуй латинські вірші своїм низьким снодійним голосом, декламуй і люби. Марго, за хвилину я можу вийти з цієї кімнати озброєний і вигубити всіх твоїх. Я маю тут у Луврі досить своїх, вони тільки чекають мене, і ми були б у пані Катрін раніш за її наймоторніших шпигунок. Я вільний робити, що захочу, але я цілую тебе, невситиму! Марго, ти вище створіння, бо такі ви є, жінки, і тому ніколи не буваєте справді нашими! Марго, у тебе, як на мої високі почуття, надто бідна душа. А тому дай мені своє тіло, Марго, поки воно молоде! Що буде колись із моїх belles amours [68] ? Я покину тебе, це можна сказати наперед, а ти зрадиш мене ворогам. Люта жінка — небезпечний звір! Марго, пробач — ти щось більше, куди більше, ніж я, ти сама земля, на якій я лежу, по якій їду верхи, з якої злітаю аж на небо!»

Такі були його почуття — водночас і захват, і розпач. Бо немає нічого ближчого до розпачу, ніж захват, — він бере з розпачу все найкраще. Так буває в молоді літа. Дозрілий вік віддаляється від джерел і забуває їх. А хто довіку лишається близький до них, той житиме так і буде такою людиною, як Анрі, або ж Генріх, король Наварри, а згодом Франції й Наварри.

Прокидаєшся — аж знову день. Хоч би вже швидше він минав. І як його збавити? Що для цього вигадують інші, для кого нічні години — не головні в житті? А вони не байдикують, і їхні витвори й труди виявляються не менш значущими, ніж любощі, й сягають у не менші глибини, ніж сон. Ось герцог Гіз ходить до монастиря Сен-Жермен-д'Оксеруа, що стоїть між Лувром і вулицею Сухого Дерева. На тій вулиці живе адмірал Коліньї, він часто навідується до Лувру і щоразу проходить повз монастир. А за одним заґратованим вікном хтось чекає, ще з учорашнього дня, невсипно чатує за товстими залізними штабами.

Карл Дев'ятий каже: «Коліньї, мій батько», — і марно дожидає його сьогодні. Вже двадцяте число. За ґратами хтось чатує. Гіз грає з Карлом у м'яча, обличчя в нього ясне й відверте, а в думці слово «чатує». Він думає, що мажордом, який служить йому, ще вчора посадив когось у монастирі. Біля того чоловіка стоїть при стіні аркебуз, і він чатує.

Пані Катрін усе не показується, перед її дверима стоїть варта, зовні і зсередини, і вона, спираючись на палицю, але не стукаючи нею, сновигає від вартового до вартового. Кожному вона зазирає знизу в обличчя, а він поверх її голови непорушно дивиться перед себе. «Чатує», — думає Гіз. Думає, що за віконними ґратами в помешканні соборного. каноніка, його колишнього вчителя, все напоготові. Один родич дав мажордома, другий — аркебуз, а того, хто там чатує, пообіцяли врятувати від зашморгу. І він чатує.