Кузен лишився похмурий, як і був, зате Карл почав жадібно допитуватися:

— Правда? Мій брат д'Анжу сховався під стіл?

Цього Анрі й хотів: розраховував на Карлові почуття до спадкоємця трону. Треба було відхилити його увагу на нелюбого брата — хай він забуде, що має тут у руках своїх родичів-гугенотів і що він шаленець. Кумедне особливо добре помагає проти безпосередньої небезпеки: насмішивши, можна принаймні віддалити її. Анрі, що в цю годину навчився ненавидіти, зрозумів водночас і всю цінність лицемірства. Тому він вигукнув відвертим, щирим тоном:

— Я знаю, брате мій королю, що всі ви в глибині душі не хочете нічого поганого. Ви тільки хочете збавити час, як на турнірі або у грі в кільця. Tue! Tue! — передражнив він, завиваючи так, що в кожного відпала б охота до такої розваги.

— Ти так гадаєш? — спитав Карл з видимою полегкістю. — Тоді я признаюся бодай тобі одному: ніякий я не шаленець. Просто мені не лишають іншого виходу. Згадай, що моя годівниця — гугенотка і що я знаю ваше віровчення змалечку. Д'Анжу хоче мене вбити! — заверещав він, поводячи люто очима, ніби знову скочувався в своє шаленство — чи то справжнє, чи То вдаване. — Та коли я загину, тоді помстись за мене, Наварро! Помстись за мене й за моє королівство!

— Та ми з тобою заодно, — з притиском підтвердив Анрі.— Ти шаленітимеш, коли доведеться, а я вдаватиму блазня, бо я справді такий. Показати тобі зараз одну штуку? Дуже гарна штука, — запевнив він трохи нерішуче, бо потай мав сумнів, чи добре вона скінчиться. За спиною в Карла схожа на бастіон шафа — масивні поперечини, гарматні ядра з чорного дерева, куте залізо — непомітно прочинилася; це побачив тільки Анрі, і він зразу впізнав двоє облич, що визирали звідти. Поглядом він наказав їм ще почекати. А тим часом вимахував перед Карлом руками, неначе ярмарковий штукар-шарлатан.

— Ти, звичайно, гадаєш, що хто помер, той уже не встане, — почав він бундючно, як звичайно говорять такі штукарі,— Але ми, гугеноти, не такі, з нами смерті впоратися важче. Не хвилюйся ж, брате королю! Вісімдесят дворян ви мені замордували в Луврі, але перші двоє вже ожили.

По-фокусницькому ворушачи всіма десятьма пальцями, він повів руками згори вниз, у напрямку шафи, трохи відступивши, щоб не бути занадто близько до того дива, яке зараз мало статися. Карл теж трохи відступив, на обличчі його відбивались недовіра й острах.

— З'явіться! — вигукнув Анрі.

Двері шафи широко розчинились, і перед Карлом упали на коліна д'Обіньє і дю Барта. Відбулось те дуже швидко; перший крик нового нападу шаленства не встиг вирватись із Карлових уст, а тому він мовчки дивився на обох, наморщивши лоба. Вони стояли на колінах, і в тій поставі один був удвічі вищий за другого, але обидва прикладали руки долонями до грудей, як і годиться бідним вигнанцям, що насміли повернутися з такого місця, звідки повертатись не дозволено. Обидва враз заговорили глухими голосами:

— Простіть нам, ваша величносте, що ми покинули царство Плутона! І не будьте суворі до чарівника, що викликав нас ізвідти.

Цього разу Карл вирішив не шаленіти. Він сів і сказав:

— Вас іще мені тут бракувало. Можете встати, але що мені з вами робити далі? От паскудство!

То була найтверезіша мить у його житті: все, що сталось і що мало ще статися, було йому просто огидне й мучило його. Це видно й на його портреті. Король із виснаженого роду: білий шовк, скісний погляд, сповнений підозри й нехоті, але нога виставлена, мов у балеті. Карл Дев'ятий повернув руку долонею вгору: знак, що він дарує своїм бранцям волю.

І вони зразу скористалися нею. Дю Барта рушив до дверей і відімкнув їх. Д'Обіньє кивнув у бік вікна, за яким уже яснів білий день:

— Наше щастя, що воно вночі стояло відчинене й тут нікого не було.

Дю Барта квапливо відійшов від дверей, визирнувши в щілинку. А тоді двері відчинилися.

Двері відчинились, і ввійшла королева Наваррська, пані Маргарита, Марго.

Її брат Карл сказав:

— А, це ти, моя гладушечко!

І Анрі вигукнув:

— Марго!

Їхнім першим, несвідомим почуттям була радість. Ось вона стоїть перед ними, вона не загинула, хоча минулої ночі раптом відкрилося стільки пасток і вовчих ям, і не втратила своєї витонченої краси й блиску, до якого життя начебто доривалося, поки не настала ця ніч. І в обох, у Карла й у Анрі, крізь радість прохопився ляк: «А я не був біля неї в годину небезпеки! І як це так, що по ній нічого не видно?»