А інші — падло.

І ненависть до цих живих мерців палила Йоганна.

Він мусив заглушити свою ненависть і водночас не піддатися поблажливому жалю до тих, хто став жертвою власної слабкодухості.

І не раз він згадував слова Фелікса Дзержинського: «Людина тільки тоді може співчувати суспільному нещастю, коли вона співчуває якомусь конкретному нещастю кожної окремої людини…»

Звичайно, серед цих зрадників напевно є просто нещасні люди, що покірно скорились обставинам, не знайшли в собі сили для опору. Що ж, він співчуватиме слимакам?

Та хіба щит Батьківщини не захищає й тих, хто втратив усе, але втратив не безнадійно і може бути ще повернутий Батьківщині? І цей щит Батьківщина вручила йому, Йоганнові Вайсу. Володіти щитом тут незрівнянно важче, ніж мечем караючим, та він мусить цього навчитися, щоб не віддати безповоротно ворогові тих, хто впав, але ще може підвестися, коли подати йому рятівну руку. От тільки чи стане в нього сили, рішучості допомогти, втримати людину, яка зависла на краєчку безодні, від остаточного падіння?

Коли Бєлов осягав розумом у школі спеціального призначення всі премудрості, необхідні розвідникові, він був твердо переконаний, що набуті знання стануть надійним оснащенням у тій боротьбі, яку він має вести. І вірив: ці знання допоможуть йому розкрити задуми «уявного противника», який проголосив ідею «необмеженого насильства» і заявив, що земна куля — тільки перехідний приз для завойовника із свастикою на прапорі.

Так, досі Бєлов вважав себе достатньо озброєним. Проте та робота, яку він повинен виконувати у фашистському розвідувально-диверсійному «штабі Валі», дещо бентежила його.

Він матиме справу не з гітлерівцями, а з їхніми прихвоснями — колишніми своїми співвітчизниками. Кожен з них незримо обріс трагічною і брудною коростою підлот, слабкодухості. Як проникнути крізь цю коросту в чужі душі й терпеливо, неупереджено перевірити, чи згнила серцевина, чи тільки почорніла зверху, наче кров на рані людини, що стала рабом свого страху перед смертю? Адже повернути таким людям віру в життя можна, тільки примусивши їх знову стати на той шлях боротьби, якого вони зреклися.

Йоганн згадував свої студентські роки, суперечки про Достоєвського. Який він був наївний, коли самовпевнено заявляв, що порпання в брудних сутінках підпілля покалічених душ — безглуздо любострасне катування, та й годі! Можливо, це мало якийсь сенс за часів Достоєвського. В наших людях нема й не може бути нічого такого, що викликало б потребу отаким чином проникати в їхні переживання і співчування їм в ім'я їхнього порятунку.

А ось тепер він мусить порпатися в бруді людських душ, розпізнавати їх, щоб врятувати, вирвати з чіпких ворожих рук! І йому здавалося цілком посильним його завдання — не дати ворогові використати людей, які зрадили Батьківщину. Він вважав, що для виконання цього має досить способів і умови цілком підхожі. До того ж і Центр розробить точний план. дій.

Майор Штейнгліц з деяким жалем розстався з Вайсом як із своїм шофером, однак ладен був вітати його як нового колегу по службі, співробітника абверу. Проте вважав за потрібне попередити:

— Нам потрібні факти, а зовсім не ваші умовиводи. Робити висновки ми будемо самі. Пам'ять — це професія розвідника, — сказав він повчально. І вже менш офіційно порадив: — Треба іноді мати мужність видавати себе за боягуза. Агресивні завдання доручаються сміливцям, але нагороди одержують ті, хто керує з канцелярії.

Штейнгліц досі не одержав сподіваної посади, як і раніше, виконував невизначені інспекторські функції і не переставав думати, що його обійшли.

Дітріх, як тільки побачив Вайса на новому місці, діловито попередив його, що в штабі є російський перекладач — пан Маслов. Проте, хоч він і полковник царської армії, за ним треба наглядати, бо деяка частина білоеміграції, не вдоволена перемогами німецької зброї над Росією, має націоналістичні настрої.

Командний, викладацький та інструкторський склад школи ще не був у зборі, майже всі жилі кімнати стояли порожні, і в Йоганна була змога вибрати для себе найкращу з них, але він зупинився на одній з гірших, гадаючи, що попервах не завадить показати себе скромним. Вплинули на його вибір і інші міркування. До цієї кімнати, розміщеної в самому кінці коридора, прилягали підсобні приміщення — комора і порожня зараз кухня. Сходи на горище теж були поряд, і при потребі Йоганн міг скористатися не тільки додатковою територією, але й запасним виходом, дарма що він вів на горище.

«З метою контактування з курсантами в позаслужбовий час», — так висловився Дітріх, він порекомендував Вайсові змінити військове обмундирування на цивільний одяг, зазначивши при цьому, що німець у цивільному, який знає російську мову, скоріше викличе на відвертість, ніж той самий німець, одягнений у мундир переможця.

Продумуючи, як триматися з новими своїми співробітниками, Йоганн вирішив з самого початку поставити себе з ними коли й не на рівну ногу, то, в усякому разі, так. щоб вони відчули в ньому людину серйозну, свідому власної гідності. Треба також дати їм зрозуміти, що він має певне уявлення про Росію і прагне фундаментально поповнити свої відомості, щоб спеціалізуватися в цьому напрямку не тільки як перекладач, але і в надії дістати з часом яку-небудь солідну посаду при гаулейтері, скажімо, московського генерал-губернаторства.