Він згадав досвідчених, солідних агентів, завербованих у процвітаючих європейських країнах. І хоча ці люди й були чужі йому, з ними він завжди знаходив спільну мову, добивався взаєморозуміння. Адже й вони, і він мали спільну життєву мету. Вони, як і він, вбачали свій добробут у сумі, записаній на їхньому рахунку в одному з іноземних банків, ї якщо вони зраджували, то не свої власні інтереси, а свій уряд. В разі воєнної поразки змінився б тільки уряд, але не сутність і мета життя кожного, хто хоче і вміє робити гроші байдуже якими способами.

А ці?

Ну, вб'ють, підірвуть, передадуть агентурні матеріали. Та хіба вони здатні отруїти, послабити волю противника по боротьби, викликати в якихось радянських колах співчуття, підтримку? Вивчаючи радянських військовополонених, Штейнгліц давно почав підозрівати, що політична стратегія війни проти Росії була побудована на хибній думні, міфі про існування в Радянському Союзі реальної опозиції ладу і режиму.

Адже коли б це відповідало дійсності, абверівцям досить було б виявляти серед військовополонених відповідно настроєних людей. Та, на жаль, усе було зовсім інакше.

Головний контингент завербованих становили легкодухі, ті, хто, зламані табірним режимом, обрали шлях зради, а не шлях до крематорію.

Ще на початку своєї кар'єри, працюючи в кримінальній поліції, Штейнгліц переконався, що найкращі поліцейські. центи — це колишні карні злочинці. Але їм не потрібне було перевиховання так само, як і політичним агентам абверу, завербованим в інших капіталістичних країнах. І в цьому запорука їхньої надійності.

А ці?

Він зневажав їх так само, як відомий професіонал-криміналіст зневажає тих, хто краде тільки із страху перед голодною смертю.

Штейнгліц мовчки, насмішкувато спостерігав, як агенти приміряють обмундирування. І навіть оцей дешевенький їхній одяг, без якогось європейського лоску і шику, викликав у нього огиду.

Очевидно, те саме відчував і Лансдорф. Він був знайомий з Беніто Муссоліні ще в роки першої світової війни, коли той подвизався як рядовий агент «Другого бюро»: працював на французьку розвідку, не відмовляючи в послугах і Лансдорфу, багатому німецькому аристократові-розвіднику, прийнятому в найкращих родинах Парижа, Рима, Лондона. Сам Уїнстон Черчілль почав свою політичну кар'єру розвідником, і, хто зна, коли б Лансдорф, бувши знайомий з ним у ті роки, вгадав його майбутнє, багато чого було б інакше… А Гітлер? Не випадково при ньому німецька розвідка досягла такого процвітання. Гесс свою дисертацію написав, піддавши роки вивченню японської системи тотального шпигунства, і цю систему потім з колосальним розмахом перенесли на грунт рейху.

Випадок з курсантом Фазою справив на Лансдорфа тяжке враження. Він не зумів розгадати цю сильну особу.

Бесіда з ним вселила йому надію, що цей енергійний освічений юнак, лікарів син, повіривши у фашистські догми, зможе виконати ускладнене, з далеким прицілом завдання. Ї як же він промахнувся! І тепер, керуючись інстинктом суто службової безпеки, він самоусунувся від нових спроб знайти серед курсантів такого блискучого агента, яких йому вдавалося вербувати в багатьох європейських країнах.

Тепер Лансдорф обмежувався доповідями ротмістра Герда, вимагаючи од нього не усної, а тільки письмової інформації, щоб у разі чого пред'явити спеціально підібрані документи й знищити ті, які можуть свідчити не на його користь.

І тільки Дітріх, розлючений випадком з курсантом Фазою, з незвичайною і, мабуть, не властивою йому енергією прискіпливо стежив за всіма етапами підготовки спеціальної групи. Так, він помітив, що один з курсантів недбало приміряє взуття, а коли комірник звернув увагу цього курсанта на те, що підметка на одному черевику начебто відривається, той сказав легковажно: «Ет, дарма, хай уже…» І цього було досить, щоб Дітріх ту ж мить зняв курсанта з особливої групи.

Вайс зробив з усього цього висновок, що напружена увага Дітріха стає зараз особливо небезпечною і для нього самого.

Він тримався з Дітріхом з підкресленою старанністю і уникав розмов, що безпосередньо не стосувалися служби.

Спроби Дітріха вивідати, яке враження справила на нього смерть курсанта Фази, Йоганн обірвав недбалими репліками:

— Істеричне хлопчисько. Боявся агентурної роботи, тому й утік.

— Але ж він відстрілювався до останнього патрона!

— Від страху перед покаранням за втечу. — І додав з усмішкою: — З відчаю. Боявся пороття, та й годі.

Старшиною шкільного табору був військовополонений з кличкою Синиця — обважнілий, брезклий, надзвичайно владний і нещадно вимогливий до курсантів.

В роки першої світової війни він попав у полон до німців. У тридцятому році, перебуваючи в складі радянської торговельної делегації (він мав доручення купити барвники для текстильного виробництва), лишився в Німеччині. Одержував допомогу від білогвардійського центру, доносив у гестапо на прорадянськи настроєних емігрантів. Закинутий агентом у Радянський Союз, злякався. Гроші розтринькав по ресторанах, гульбиськах. Відкликаний назад, був посаджений у концентраційний табір, де доносив на ув'язнених німецьких комуністів, викликавши їхнє довір'я тим, що видавав себе за радянського громадянина, схопленого гестапо. Провалився. З табору його забрали в абвер як спеціаліста по Росії. Виявив необізнаність. Став перекладачем. Одружився з вуличною дівкою. Відрахували з абверу за таке непристойне одруження. Жив на заробіток дружини. Коли дружина опинилася в спеціальній лікарні, працював швейцаром у нічному готелі. Прийшов у радянське посольство. Якимсь чином зумів обдурити. Його пожаліли й дозволили повернутися. Призваний до Червоної Армії в липні 1941 року, перебіг до німців. Синиця казав курсантам: