Йоганн став швидко підтягувати стропи, тепер уже для того, щоб приземлитися ближче до напарників. Пізно. Він підібгав ноги, торкнувся землі й звалився на бік, на здуте полотнище парашута.

Відстебнувши й закопавши парашут, квапливо попрямував до місця приземлення напарників. Але раптом зупинився, вийняв пістолет, сів навпочіпки, скинув шапку й, засунувши в неї руку з пістолетом, натиснув спусковий гачок.

Клацнув гачок. Пострілу не було. Відтягнув ствол, повторив усе спочатку — пострілу не було. Він вийняв з гранати запал і оглянув його: латунна трубка з вибухівкою виявилася порожньою.

«Здорово. Значить, он вони що зі мною утнули. Гаразд».

Йоганн уже не йшов, а біг через галявину до узлісся, де, як він і гадав, його ждали напарники.

Хакке, уже з навушниками на голові, сидів коло рації.

— Наказано йти прямо просікою, в лісникову сторожку, і там ждати дальших вказівок.

Сторожка виявилася нежилою, занедбаною. Біля грубки Йоганн побачив напівобгорілі клапті польського букваря, а на порожній консервній бляшанці, що стояла на підвіконні, була датська етикетка.

Поки Хакке переплітав антенним канатиком вірьовку для білизни, що висіла в дворі, щоб замаскувати антену, Вайс у думці збирав докупи все ним підмічене, виявлене й остаточно переконувався в тому, що став об'єктом перевірної комбінації, задуманої і зімпровізованої Дітріхом. І усвідомлення того, що тепер він може приймати рішення не всліпу, вселяло в нього бадьорість і впевненість у собі.

Вайс заборонив розводити вогонь. Повечеряли всухом'ятку. Наказавши Синиці чергувати першим, він запропонував Хакке виспатись як слід. І сам теж ліг на дощаний ослін.

У сторожці пахло гниллю, сирістю. Спати на голих дошках було твердо, холодно. Але Йоганн наказав собі заснути, ні про що не думать, бо треба відпочити, повернути свіжість ясної і чіткої думки.

І, думаючи про те, що не треба ні про що думати, він заснув.

Їх взяли на світанку.

Синиця сидів на землі, погойдувався, стогнав, притискаючи долоню до закривавленої голови. З ним не церемонились, стусанами змусили підвестися.

Хакке, зв'язаний, корчився, скреготів зубами. Але його ніхто не бив, як не били й Вайса, тільки нили руки, скручені за спиною куском антенного канатика.

Два парашути, замазані землею, як докази внесли в сторожку.

Чоловік з двома шпалами в петлицях і зіркою політпрацівника на рукаві командував бійцями, які захопили їх.

Хакке і Вайса одвели в льох-льодовню поряд із лісниковою сторожкою і замкнули там.

Значить, допит вирішили почати з Синиці.

Вони добре провели операцію, ці хлопці. Але якщо вони особісти, чому ними командує батальйонний комісар? І чому вони зразу ж виявили два парашути на точці приземлення і не могли знайти третій, який Вайс, загріб не на умовленому місці, тільки злегка прикидавши землею? Усе підтверджувало Вайсову догадку.

Один з тих людей безперестану, як заведений, старанно лаявся матом, інші перемовлялися неголосними й короткими фразами, підкріпляючи їх жестами, начебто не були впевнені, що їхні слова можна зрозуміти.

Батальйонний комісар у лайкових рукавичках. Цікаво. Бойова операція, а він у рукавичках. У рукавичках! Яка ж може бути точність стрільби в рукавичках? Ясно, він не думав, що доведеться застосовувати зброю.

А чому не думав? Адже він переконаний, що взяв німецьких парашутистів. І правильно переконаний: хіба радянські військові будуть викидатися самі в себе в тилу на парашутах? Адже парашути знайдено.

Крізь дерев'яну витяжну трубу льоху долинули зойки і страдницький вереск Синиці. В темряві Вайс не бачив Хакке, але чути було, як той перевертався на соломі, покладеній на льоду. Хакке спитав хрипло:

— Чуєш? — Додав глухо: — Та я не дам такого концерту росіянам. Нехай хоч шкіру здеруть. — Потім поцікавився: — А може, вони хочуть нас тут живими заморозити?

— Не думаю, — сказав Вайс. Від холоду його голос тремтів.

— Боїшся?

— Поки що не дуже.

Синиця перестав репетувати. Викликали Хакке. Він намацав у пітьмі Вайсову руку, потиснув. Пообіцяв:

— Від мене ти ані звука не почуєш, я краще одкушу собі язика.

Двері клацнули. Йоганн лишився сам. Прислухався. Крім вовтузіння, падіння тіла й глухих ударів, — нічого. Оце-то Хакке! Міцний чолов'яга.

Йоганн уже не сумнівався в тому, як йому слід тепер триматися. Зараз він турбувався тільки про те, коли б не застудитися в льоху: адже самого цього досить, щоб у кращому разі лишитися інвалідом. Тільки не сидіти непорушно, бо замерзнеш. І він став підстрибувати, ворушив пальцями на руках і ногах, звивався, стукався об кам'яні стіни льоху.