— Тааатууу! Тааатууу! — женеться і гукає Володько. Біжить через поле, грязюкою. Земля рветься за його чоботятами і розлітається закарвашами навкруги. Він вже не чує ні літака, що все ще кружляє у блакиті, ні вибухів, зривів, ні криків, що несуться з-під лісу. Здалека бачить він, що там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, і серце його йокнуло таким різким болем, якого ще не відчував ніколи. Тисячі тисяч вибухів шаленими рокотами згучали в його вухах, але всі вони не торкались його нутра. Цей один тріпонув ним цілим. Затремтіли руки, ноги. У очах чорний дим вився дивовижними клубами.

— Тааатууу! Тааатууу! Прибіг.

— Таа!.. — впав на батька. На руках, на ногах, на тілі купи грязюки. Дивно і страшно лежить голова. У горлі Володька засікся віддих, і він не знає, що робити. Судорожно стискає батька, а коліна його вгрузли в землю.

— Тату, тату! — вирвалося нарешті в нього. — Ой, тату?! Що з вами?!

Він знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола і на ній лишилась одна пляма. Він швидко тернув нею об штани. «Ой!» — вирвалось у нього, ніби йому пекло. А батько непорушний…

Але переляк, окам'янілість змислів, від чого, здавалось Володькові, окам'яніла також ціла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей і навіть затримавсь. Чує… Так!.. Б'ється! З неуявної глибини доходять, удар за ударом, — кроки батькового серця, і Володько переконаний, що це б'є рівним боєм могутня чорна земля.

Дикий і розгублений побіг в напрямку своєї оселі, з подвір'я котрої, незважаючи на небезпеку, бігли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всі бліді, всі окаті, і вітер, як на те, пружно б'є проти них.

Коли добігли, батько вже дивився. Дивився рівно й спокійно. Очі темно-сині й ясні, а Володько перший раз надмірно звернув увагу на той погляд, що дивився просто у вічність неба.

Земля мокра. Коліна Матвієвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надія, благання Бога. Ні, це не родина. Це сам-один Матвій у своєму великому продовженні. Це він — безперечно, він. І той жахливий рев «Юнкерса», що летів з висоти, і ті вибухи, що гулкою луною стрясали лісом, не в стані стлумити непереможного бажання жити… Він жив, хоч не раз, бувало, виривалось з уст його: «Чесна людина смерті не боїться. Страшно хіба те, що ти переконаний, як ще багато діла не довелося довести тобі до кінця. А решта…»

І правда. Матвій не брехав. Спокій, який спочивав на його обличчі, підтверджував силу його душі… Так. Такі люди, як Матвій, не кидають своїх слів на вітер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, і замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом стирчало воно в думці.

Мати пізніше казала:

—І от, кажуть, що нема чуда. Хіба ж то не чудо?.. А підіть-но, людоньки, та подивіться… Яму таку вирило, що кінь сховається, а «його» тільки приголомшило і дещо на лобі дряпнуло. Кому не суджено — Не вмре. От дивіться… казали: ее, що йому… Він старий, його на «позицію» не заберуть… А тут нечиста сила «аропляна» принесла, і на тобі позицію…

Матвій кілька днів лежав. Володько не відходив від його леговиська. Видумував, що б батькові дати поїсти. Бігав до «лавки» і приніс булки. Матвій усміхнувся. Володько, безперечно, ніколи не забуде тієї усмішки. Вона розвіяла той чорний липкий острах, що твердо заліг у душі хлопця.

— Еее, цим мене не накормиш. Булка — пінка, а мені щось поживного треба, — сказав Матвій. Мати зарізала двоє курей.

— Не першина мені, — говорив батько. — Як зірвав грижу, живота різали, кишки на місце впихали. Три тижні одною юшечкою жив. Як подумаєш… Ціле життя — одна війна… Руку вибив… Ет… Видно, інакше годі.

Надворі сильно вигравало сонце. По кількох днях Матвій звівся і дибав під клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися і впиралися цілим тягарем пахучі промені. Рій ранніх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем'янці бовхали «зінітки» і рев літаків нагадував осінні гармидери молотилок. Але це ж весна. Так. Особлива, але все-таки вона — та сама, що викликала квіти з чорнозему і небо барвила наново.

Маршові роти йшли тепер ночами. Але йшли без кінця. А скільки, кажуть, залізною дорогою перли їх. О, весна зрушить «їх». Не будуть вони далі стояти на місці. Кажуть, генерал Брусілов за діло взявся. «Тамті», видно, пронюхали також. День по день літаки пускають, нишпорять, скидають бомби. Парки все стріливо підвозять.

«Біловусий фуражир» і безліч інших силою видирали в людей те останнє, що десь лишилось. Видирали солому, навіть гнилу. Сіна ніхто й не питав.

— Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австріяку трохи туди далі, — говорить Матвій.

— Вибйом, атєц, вибйом… Ти толька саломи нє жалей. У Карпатах єщьо нє такіє дєла бивалі. Камандір наш, бивала, как наставіт батарею — лібо лєс рубі, лібо гори раскапивай. І рубілі, і раскапивалі. Да, да… Снасілі гори, а снєгу бивала аршін аль два. За ночь всьо снєсут. А сасни там — что чудо одно. І кто тєбя такую пасаділ здесь? — ругаються салдати… А здєсь… Пустякі…