— Стой! — гримнув Комаров.

— …Які ведуть вас на загибель… — не слухає, а ще сильнішим голосом кричить полонений. — Ви нас уб'єте, але знайте, що завтра прийде сюди…

— Стой! — гукає Каміняка і хватає револьвер.

— Хай говорить!.. Далой!.. Хай говорить… Кожний має право на слово! Слабода! — вибухнула юрба. — Слово! Слово!

— …А завтра, — продовжує полонений, — прийде сюди полк українського війська і ваші хати зрівняє з землею. Але мало хати… На вас і дітях ваших лишиться вічна чорна пляма, що ви в цей страшний час, коли наша молода Українська Держава веде смертельну боротьбу з одвічним нашим ворогом, москалями, виступили проти свого війська, своєї власної Держави Української… Подумайте, що це значить! Подумайте!

Тут Каміняка не видержав, напнувся і, як тигр, плигнув на промовця… «Малчаать!» — ревнув його страшний голос. Але промовець, видно, не бачив перед собою нічого, крім люті, жаху смерті і безодні людської темноти… Всі сили його досягли найбільшого напруження. Блискавичним помахом руки він вибиває з руки Каміияки револьвер, який летить між публіку. Сотні голов ревли невиразними голосами. На допомогу Каміняці кинулись Комаров і секретар, але проти них муром, як один, стали всі полонені, які зовсім забули про небезпеку.

Постава і вчинок полоненого миттю прихиляє до себе цілу юрбу. Кілька десятків чоловіків ринуло до сцени.

— Стой! Не смій піднімати руку на пленного! — гримнув дебелий дядько Сидір, хватаючи Каміняку за руку.

— Раз свобода — всім свобода! Кожний має право слово сказати. Чи так, люди?

— Правильно. Хай говорить далі! Далой Каміняку!.. — реве народ.

Повстанчий штаб бачить, що справа стоїть кепсько. Промовець входить у силу. Він відчув вагу слова свого, відчув голод отих усіх, що стоять перед ним, на правдиве щире слово. І коли Каміняку з Комаровим відзброїли і посадили збоку, промовець почав говорити далі…

— Люди добрі! Я, ми всі і ціла Україна не обвинувачуємо вас. Ви є, може, ті найліпші сини своєї держави, бо ви з ризиком життя свого йдете шукати «твердої влади», Ви хочете порядку і ми розуміємо це… Але вас обдурюють і бунтують усякі темні продажні типи на подобу ось цих, що судять нас ось тут в мурах цієї української учительської семінарії… Нас, старшин української армії! Нас, що несуть життя своє за визволення цілого нашого народу з неволі московської, нас, що хочуть привернути цілій Україні спокій, владу і порядок. А ці мерзотники обдурюють вас. Вони ограбували нас, забрали наші одяги, гроші, а чи знаєте, для кого вони то забрали?..

— Правильно! Гу-гу-гу! Ага… Де, сукини сини, гроші? — заревіла юрба.

Це влучає в саме серце народу.

Дядьки приходять до притомності, й один, той саме Сидір, вискочив на сцену, високо здійняв п'ястука і крикнув:

— Люди! Прошу слово!..

— Говори! — крикнула юрба.

— Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собі поставити товарищеві Каміняці і товарищеві Комарові следующий вопрос, де, спрашується, ті дєнгі, які ви забрали в оцих людей?

— Нема! Забрали! Пропали! — загомоніло скілька голосів.

— Стоп, люди! — підняв руку Сидір. — Ще вопрос. Каміняка зірвався і почав кричати:

— Я тебя, сукин син, на місці вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!..

Але Сидір стоїть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина промовець за ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далі. Вони чують, що більшість у залі на їх боці. Виразно помітно гнів народу проти Каміняки…

Комаров уже не пнеться більше наперед. Ціла його хробрість погасла, мов свічка. Бліднуватий, прищулений, він забився під самі лаштунки сцени і звідтіль визирає… Сидір розтягнув широкі, барви буряка, губи, внизив зір у Каміняку.

— Тии! Як ти не замовкнеш… — зашипів він люто. — Досить із тебе, зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де гроші дів?.. Народе! — звернувся Сидір до людей. — От моя думка… Всіх оцих плєнних товаріщов відпускаймо на всі чотири сторони. Хай ідуть собі, звідки прийшли. А щоби вони не наробили нам у селі какіх бешкетів, то виведемо їх за село і пустім… Кто желаїт, може пригласітся в конвой. Тольки за село і досить… А оцих, — показав на Каміняку і товариство, — маємо посадити на їх місце, бо вони не отвєтіли на наш вопрос… Чи не правильно я кажу?..

— Правильно!.. Само собою… Де дєнгі народниє?.. Хай відповідають…

Виступив Каміняка.

— Товариші крестьяне! Дєнгі єсть!.. Я прі сєбє не імєю, но ані сховани на потреби войска. Плєнних можете відпустіть… Як хочете… Але дозвольте нам з товаріщом Комаровим піти до штабу і принести всі наші отчета.

Сидір на таке не погоджується, але юрба ділиться надвоє. Одні дозволяють Каміняці й Комарову піти до штабу. Інші ні. Врешті всі годяться відпустити їх. Полонених відпускається також на волю. В допровід зголошується знов-таки Скиданець…