Міркує просто і звичайно. Він собі бавиться. Робить з ломачок будинок, кидає кашкет, щоб опісля ціляти в нього «палюгою» — шкандибає, значить… Аж тут раптом над ним хтось:

— Добрий день, Володьку!

Оглядається — царів син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два рядки. Такий чисто, як на календарі намальований. Щоки червоні, очі веселі, носик он як, ніби й не носик. Чистий, не замурзаний, не те що у Володька.

— Дай, Боже, здоровля! — відповідає Володько.

— Ти є Володько, Матвіїв? Правда?

— Еге!

— Ти, — каже царів син, — мені подобався. Візьму я от тебе до себе у палати. У мене місто більше, ніж Остріг. Був ти коли в місті?

— Еге. Був. У Мизочі. З мамою до олійні їздили.

— А хочеш ти зо мною?

— Ще б ні! —! Володько, розуміється, все геть-чисто розкаже. І як його завше переслідують, і як його сьогодні мама вибили за те лише, що він «нічого не робив, тільки Хведот крутив кирата».

Той розуміє його. Дає йому багато, багато грошей, купує йому нові штани, кашкета з околушками та звіздою, чобітки ті довгождані, вимріяні роками чобітки та ще й з лакерованими халявами, як у Харитонового Ілька, або іще кращі.

І тоді Володько прийде додому. Виложить на стіл цілу купу грошей і скаже: «Ось, хоча мене всі не любили, били і сварили, але візьміть собі оце все». Скаже це, а сам: «будьте здорові» — і піде собі назавше з дому. Ах, як тоді «вони» шкодуватимуть усі, що його не знали, що він усе хотів лише добре робити, а його за те завше лиш били та били… Розважає, що то він кому купить. Батькові добрі чоботи — витяжки на три карбованці. Мамі м'які, теплі на зиму виступці, щоб ноги їм не приходилось на печі гріти… Але в той час чує різкий, розбитий голос:

— А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку! А йди-но, чмано замурзана, обідати!

Мати. Знов мати. Всі мрії, ніби тінь, злиняли і розвіялись. Крути не верти, а треба злазити з горища, перед грізні очі батька, бо мати… Де там. «Вони не втримаються, щоб усього не розказати татові».

Обтер вогкі очі кулачком, і хоча кликали якусь чману, одначе він знає, що протестувати тут дарма. Устав і поліз по драбині униз.

Одначе мати нічого про Володькові вибрики не згадувала. Балачка велася навколо нових чуток, що кодують між людьми. Кажуть, нібито «німецький цар хоче воювати на руського, бо руський цар не хоче дати німецькому хліба». Дивно воно.

Володька це непокоїть: «Як то так? Один цар воює другого. Такі багаті. Всього мають досить. Буцімто й направду німецький цар не має хліба. Щось це не дуже так». Зрештою, «хай прийде він до кого-небудь та купить собі хліба». Навіть хоч би й «до нашого тата». Наш тато мають усього п'ять десятин і ще мусять їх корчувати, а й то у них є хліб. А у німецького царя ціле царство.

Між батьками з цього приводу почалась розмова, і вони, Богу дякувати, забули про «Володькові вибрики».

Хутір Матвія розлігся попід пригірком, укритим сосновим і мішаним лісом, проти сонця, над берегом невеличкої річки Лебедівки. Джерело річки у Дермані, звідки три роки тому вибрався Матвій з родиною на п'ять десятин, що їх купив у лебедського пана, почав тут господарство. Воно-то замало… п'ять десятин, бо до того більш як половина з них ще з пнями, а з чверть під лісом, що належить острозькому жидові Таксарові. Та що вдієш? За свою працю, по часі, можна ще дещо прикупити, щоб на кожного бахура хоч по дві десятини припало, коли Бог не дастьїм більше дітей.

Купити то воно легко сказати, але купля та не з маком дається. От хоч би й ці п'ять десятин. Він же женився ще у дев'ятнадцять літ. Дитячі й парубочі літа проробив у дворі, то на чехах, а опісля гірка, гірка праця вже дома у гурті, жонатим, при батькові й братах, бо залишив йому батько у спадщину всього три чверті десятини.

Аж на старості літ, як сивий волос показався, як злисіла голова, як ціла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося якось зігнати отих п'ять десятинок.

Оженений уже вдруге. Перша жінка померла нагло і залишила двоє діток — Катерину і Василя. Та вже й від другої має також двоє: Володька і Хведота. Найстарша донька Катерина від смерті матері живе на хуторі у діда, а Василь пасе худобу.

Зросту Матвій великого… Постать його потужна, міцно збудована, «яких сьогодні вже немає». Робота в його руках горить. Ступить — земля гнеться. Ударить кулаком— довбні не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить він для себе робити по силі і по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира, чи плуг — все надійне, не яка тобі тендита. Його маленька і сухенька Настя в години сварки обдаровує його такими назвами, як дуб, ведмедисько, слонисько. І все це, як нікому, личить, але Матвій все те зовсім легковажить. Йому це не дошкуляє.