Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, ніздрі лоскоче сильний запах чорнозему, на чолі сходить піт і скапує по щоках до ріллі. Галки і ворони гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки і викрикують різко й несподівано.

Виступають на кін череваті лантухи, повні зерна, широчезна, шорстка п'ятірня загортає насіння і пружно розбризкує його по готовій, мов свіжоспечений хліб, скибі. Сонце — шалений і дикий огнепад, заливає лани, мужиків, птахів; земля, мов спрагла коханка, звабливо розпускає свої принади, що по них досхочу йдуть коханці і сиплють плодом, потом, молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всіх родів!

Он і Матвій свій чорний лан розорав, — широта, довжінь! Іде розмашно туди й назад і сипле зерном. За ним ступає і заволочує посіяне Василь. Лан! Чотирнадцять десятин! М'язи, нерви, кров. Ні. Його нічого не болить. Це лиш проходить хребтом ціна землі — своєї, лудяної сонцем, литої потом і болючої, як і той хребет.

Володько ходить до школи, хоча там знов порожнеча. Як тільки набубнявіла в лісі перша брость, як тільки ряст зійшов, як тільки зазеленіла перша лука — кінець школі. Діти знов розсипались по своїх місцях і скрізь там на пасовиськах, разом з жайворонками, дзеленчать, мов дзвінки. Навіщо їм школа? «Усе одно не дасть хліба» — ішло з покоління в покоління.

А Володько вертається самітньо зі школи, іде поза селом, городами, зрубами, лісом. Мліє земля, витикаються перші медяники, літають перші джмелі, липові галузки дають перші липкі листочки, осика пускає перші пушинки. Тільки дуб завзято і вперто хоронить спокій, повагу, непоспіх. А над усім небо прозоре, глибоке зі світлими хмаринами.

На Володька налягає шал і він верещить без потреби:

— Га-га-гаааа!

Луна підхоплює його крик і тікає в глибінь лісу, жбурляючи ним довкруги, мов розбещений хлопчисько м'ячем.

Перед ним зелена долина з озером, біля нього здоровенний, трохи похилий за грань лісу, дуб, над ним два велетенські шуліки, що кружляють високо в повітрі. Володько задирає голову, і в ньому негайно прокидаються хижі бажання знов позмагатися з тими птахами. Але у нього під пахвою у торбині книга «Сєятєль», а на другому, угорському схилі долини поле засипане людьми і звідти чути спів. Володько прикладає до чола долоню, прижмурює очі і дивиться на той другий бік. Його завжди манить кожний другий берег.

Додому приходить Володько знеможений весною і приносить велику китицю різнобарвного рясту. Знайшов горщик, налив води і поставив ряст на вікні. У хаті нікого нема, хто б тепер та сидів у хаті. Батько й Василь у полі, мати й Катерина на городі, Хведот стереже від вороння коноплі, — ходить біля грядок і чи треба, чи не треба, грюкотить поржавілою бляхою. Одна Василинка має ще вільне право дибати де попало, набивати рота всім, що трапиться, на що, звичайно, відзивається Настя:

— Не руш то! Чуєш? То бека! Покинь!

Але Василинка їй не вірить, їй так чудесно смакує ота звичайна грудочка землі, і при тому вона щось завзято розважає.

На городі безліч праці: розробляється місце на грядки, Матвій садить нові щепи, що біжать он довгими рядочками від подвір'я до долинки, копається в долині сажавка, обтикається вербовим кіллям, засаджується грабовий живопліт, будується огорожа.

І все то хворобливо й жадібно чіпляється смачної, розкішної, п'янючої землі. Земля для всіх і всього. Земля найбільше щастя — більша за любов, за життя. Земля найбільший скарб — більший за золото і коштовні речі. Земля — сон мільйонів поколінь, казкове привабливе єство, містична сила космосу, наснага слабих і дужих. Золото, краса, любов, молрдість і вічний учитель мудрості! От що земля.

Бадьорого недільного ранку, коли сонця, що в океані води, коли полями по вусах жита качаються ледачі хвилі, коли собаки вилазять зі своїх буд, лягають у тіні, розставивши широко лапи і висолопивши далеко язика, коли на порогах сіней сидять і заплітаються дівчата, такого недільного ранку Матвій і його син Володько повільно, поважно ступають вузькою дорожиною в напрямку півночі, де над угорською долиною пасе Катерина на росу шість одиниць Матвієвого достатку. Треба було в першу чергу прикупити худоби. Без худоби господар — не господар.

Дорожина біжить серединою вкритого житом і пшеницею поля, що тікає від зору і десь там на обрію западає в долину. Направо — моє, наліво — моє! Один лише вітер має право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до сусідньої межі і тікати злягано далі.

Навколо соняшна тиша, бринять у збіжжі сині голівки моторних волошок, десь-не-десь заборсалось стебло кукілю, з усіх напрямків — звідти і звідти, справа й зліва, підпадьомкають перепелиці і стрикочуть без перерви коники-стрибунці. У далечі, на сході, півночі і заході сталевою масою застигли ліси.