Справа отамана Зеленого

Від п'ятиразового лауреата престижного літературного конкурсу «Коронація слова» і Золотого автора України!

Лікар Артем Шеремет за зброю визнавав лише скальпель, але жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року докорінно змінили життя героя. Він змушений був узяти до рук справжню зброю і поринути у вир буремних подій. Трагічні обставини приводять його до армії отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надія, кохання і втрата — не омине ніщо…

«Справа отамана Зеленого» занурює нас у перипетії бурхливого 1919 року.

Революційне протистояння на той час досягло апогею. Українські землі стали полем битви між різними владами, різними режимами. Водночас 1919-й позначився розгортанням масштабного селянського повстанського руху, що був адекватною відповіддю українського села на національні й соціально-економічні утиски. Кожна зі сторін конфлікту мала свої плани і бачення майбутнього України. Від того, хто стане переможцем, залежала не тільки доля української державності, а й майбутнє всієї Росії.

У центрі сюжету – історія київського лікаря Артема Шеремета, який з волі трагічних обставин опинився у повстанській армії отамана Зеленого серед селян, покликаних звільнити Україну з-під ворожих окупацій і встановити тут справедливу українську владу. Поширеним явищем був ідеологічний дрейф: на початку повстанський загін б’ється під гаслом «За радянську Україну без більшовиків і євреїв!», а вже згодом – «За самостійну соборну Українську державу!». Ймовірно, лише під кінець 1921 року українські селяни затямили, хто є національним ворогом і що тільки у своїй державі вони зможуть зберегти право господаря. Та слушний момент було втрачено – остаточна перемога червоних залишалася справою часу.

Історію – реальність 26 млн українців, яким довелося жити в революційні 1917–1921 роки, – автор відтворив за документами, мемуарами сучасників та тогочасною пресою.

З-поміж кількох десятків вигаданих героїв роману один – найсправжнісінький. Це відомий на всю Україну отаман Дніпровської повстанської дивізії Зелений – псевдо йому присвоїли чи то за юність, чи, за іншою версією, – від паролю, який він використовував у підпільній роботі ще в роки першої російської революції. Коротке його життя повне суперечностей.

Народився майбутній отаман 16 грудня 1886 року в родині Ілька та Варвари Терпил, загалом батьки мали вісім дітей. Навчався в церковно-парафіяльній школі, двокласному училищі, а згодом – Житомирській школі прапорщиків. На заклики Директорії в листопаді 1918-го створив загін із чотирьох тисяч селян і взяв участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського. 13–14 грудня «зеленівці» під червоними прапорами і з гаслом «Вся влада Радам!» вступили в Київ, влаштували в місті бешкети. Пограбувавши військові склади на Святошині, вони повернулися до Трипілля. Звідси Зелений вислав Ультиматум у Київ: скинути Директорію й визнати радянську владу, або він піднімає повстання проти уряду УНР. Обеззброїти бунтівників вдалося січовим стрільцям на чолі з сотником Осипом Думіним. Натомість Зелений допоміг червоним під час їхнього наступу на Київ у лютому 1919-го. А вже згодом він повернув зброю проти них, у квітні разом з іншими отаманами зробив спробу захопити Київ.

У час найвищого піднесення угруповання Зеленого нараховувало 35 тисяч бійців. Зелений був одним із небагатьох повстанських отаманів, що мали свою флотилію на Дніпрі. А ще ходили легенди про те, як він роздавав селянам землю. 13 жовтня 1919-го Данила Терпила було важко поранено в бою з денікінцями за Канів… Похований він у рідному Трипіллі.

Роман Кокотюхи – динамічне й захопливе читання про український повстанський рух, малознану сторінку історії, боротьбу мешканців Великої України за її незалежність і соборність. Герої роману – звичайні собі люди, зі своїми характерами, мотиваціями, переживаннями й глибокими внутрішніми змінами. Автор без пафосу й зайвих емоцій зумів це передати.

Бажаємо читачам насолоди від прочитання.

Миру і злагоди вашим родинам та Україні!

Ярослав Файзулін,

кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу історії Української революції 1917–1921 рр.

– Ти вже пробач, Артеме Даниловичу, але я тобі не радий.

Говорячи так, Мирон виставив на стіл полумисок із холодною, звареною в лушпинні картоплею, поруч поклав почищену половину цибулини, додав чвертку сірого хліба, зітхнув:

– Ось, чим можу.

Шеремет знизав плечима, підхопив із підлоги солдатський речовий мішок, видобув із надр замотаний у полотняну шмату кусень жовтуватого, старого сала – невеликий, трохи більший за його долоню. Потім виклав мішечок із чорними сухарями, промовивши:

– Мій внесок, свояче. Я не обжирати прийшов.

– Ага, зараз нікого в Києві здорово не об’їси, – буркнув Мирон. – Товариші-більшовики кажуть, що теж голодують. Але я дуже в цьому сумніваюся. Чрезвичайка точно посилену пайку собі виписує, – зітхнув, додав з гіркою іронуєю: – Служба шкідлива.

Про Надзвичайну комісію – чека, чрезвичайку – та її діяльність Артемові Шеремету доводилося чувати чимало. Ось хоч би з Полтави: там уже орудували більшовики, й звідти розходилися відкриті заклики Короленка, [1] наповнені більше емоціями гуманіста, ніж конкретними прикладами.