Бо буде вже кого любить.

Вона вже матір'ю ходила,

Уже пишалась і любила

Своє дитя. І дав дожить

Господь їй радості на світі:

Узріть його, поцілувать

Своє єдинеє дитя

І перший крик його почути...

Ох, діти! Діти! Діти!

Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали,

Сонце просіяло.

І княгиня з дитиною

Не тією стала.

Ніби на світ народилась -

Гралась, веселилась...

І княжні своїй маленькій

Сорочечки шила.

І маленькі рукавчата

Шовком вишивала,

І купала, й колихала,

Сама й годувала.

Бо княгині тільки вміють

Привести дитину,

А годувать та доглядать

Не вміють княгині.

А потім оха: - Забуває

Мене мій Поль або Філат!
–

За що ж воно тебе згадає?

За те хіба, що привела?

А моя свою дитину

Сама доглядала.

А п'яного свого князя

І не допускала.

Мов яблучко у садочку,

Кохалась дитина.

І говорить уже стало,

І вчила княгиня

Тільки "мамо" вимовляти,

А "тато" не вчила...

І книжечок з кунштиками

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла

І богу молитись

І азбуку по кунштиках

Заходилась вчити.

І що божий день купала,

Рано спати клала

І пилиночки на неї

Впасти не давала.

І всю ніченьку над нею

Витала, не спала.

Надивлялась, любувалась

Княжною своею...

I жениха їй єднала,

І раділа з нею,

І плакала; довгі коси

Уже розплітала

І, лишенько, свого князя

П'яного згадала -

У мундирі. Та й закрила

Заплакані очі.

А дитині ніби сниться,

Мов вимовить хоче:

– Не плач, мамо, не розплітай

Мої довгі коси:

Посічуться...
– Що день божий

Радості приносить

Своїй матері щасливій

Дочка уродлива.

Мов тополя, виростає

Світові на диво.

Виростає... Та недовго

Буде веселити

Свою матір. Бог карає

Княгиню на світі...

А'за віщо? Чудно людям,

Бо^люди не знають,

Чому добре умирає,

Злеє оживає?

Занедужала княгиня,

І князь схаменувся,

За бабами-знахарками

По селах метнувся.

Наїхали... Заходились.

Лічили, лічили...

Поки її, безталанну,

В труну положили.

Не стало на селі княгині,

І гусла знову загули.

А сирота її в селі,

її єдиная дитина!
–

Мов одірвалось од гіллі:

Ненагодоване і босе,

Сорочечку до зносу носить.

Спеклося, бідне, на жару.

Лопуцьки їсть, ставочки гатить

В калюжах з дітьми у яру.

Умийся, серденько! Бо мати

Он дивиться й не пізнає

Межи дітьми дитя своє.

І думає: тебе не стало...

Умийся, серце, щоб пізнала

Тебе, єдиную свою...

І господа б благословляла

За долю добрую твою.

Умилася. А добрі люди

Прибрали, в Київ одвезли

У інститут. А там що буде,

Побачим.

Гусла загули...

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева. Тисячами гинуть

Голоднії люди. А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тоді б і в Парижі і іному краї

Наш брат хуторянин себе показав.

А бог куняє. Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить - і не покарать.

Або вже аж надто довготерпеливий...

– Віруйте і гиньте!
– пророки гласять.

Як же його вірить?

Заплющивши очі?

Ох, рад би я вірить, та серце не хоче.

Минають літа; люди гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.

А він байдуже, п'є, гуляє

Та жида з грішми виглядає.

Нема жидка... Хліба зійшли,

Радіють люди, бога просять...

Аж ось із Києва привозять