— Не думаю, Уоррен. Він запитально глянув на неї:

— Тоді що це?

— По-моєму, вони хочуть, щоб ми порахували, ніби вони відправляють війська в обхід, розділили наші сили і відправили своїх людей сюди.

— Провокація?

— Можливо. Вони досить близько, щоб ми змогли їх напевно виявити, але все ж на значній відстані і на пересіченій місцевості. Так що, забажай ми щось зробити, нам довелося б розділити військо. До того ж розвідники повернулися всі до єдиного.

— А хіба це погано?

— Звичайно, ні. Але що, якщо у них, як ти і припускаєш, є маги? Чому тоді жоден наш розвідник не загинув, і всі повернулися з повідомленнями про масову передислокацію ворожих військ?

Уоррен задумався і зберігав мовчання весь час, поки вони добиралися до вершини, а потім з'їжджали на задницях по покатом схилу.

— Думаю, вони ловлять рибу, — сказала Кара, приземлившись біля підніжжя скелі. — Їх маги і не намагаються ловити дрібну рибку, сподіваються підманити рибу покрупніше.

Келен струсила сніг з кожуха.

— Таку як ми.

— Значить, по-вашому, це якась хитромудра пастка на наших командирів чи магів? — Засумнівався Уоррен.

— Ну, не зовсім, — відповіла Келен. — Це може бути всього лише додатковим виграшем. Думаю, основна їх мета — змусити нас розділити армію, щоб протистояти фальшивій загрозі.

Уоррен почухав потилицю і подивився туди, звідки всі вони тільки що повернулися, немов намагаючись подумки відтворити побачене.

— Але раз вони передислокують таку велику силу північніше — нехай навіть і для того, щоб відтягнути частину наших військ, — хіба це не повинно нас турбувати?

— Звичайно, повинно, — погодилася Келен. — Будь це правдою.

Уоррен нерозуміюче дивився на неї, поки вони лізли по глибокому снігу вгору. У Келен ноги гули від зусиль. Уоррен простягнув руку, щоб допомогти їй піднятися на високий виступ. Запропонував він руку і Карі. Кара жестом показала, що допомоги не потребує, але гнівним поглядом не обдарувала. Келен з цього зраділа, зауважуючи, що Кара починає розуміти: пропозиція невеликої допомоги — всього лише ввічливість, а не звинувачення у слабкості.

— Тоді я нічого не розумію, — промовив Уоррен. Келен зупинилася і вказала у бік ворожих військ по ту сторону хребта.

— Так, якби в обхід нас рухалося велике військо в північному напрямку, це, безумовно, викликало б тривогу. Тільки я не думаю, що це так.

Уоррен відкинув світлу пасмо з чола.

— Ти не думаєш, що ці полчища рухаються на північ? Тоді куди?

— Нікуди, — відповіла Келен.

— Таке велике військо?! Ти жартуєш! Вона посміхнулася:

— Я вважаю, що це прийом, а насправді рухається зовсім невелика група військ.

— Але розвідники доносять, що ось вже три доби величезна маса імперців пересувається на північ!

— Тс-с! — З удавано змовницьким видом прошипіла Кара.

Уоррен, зміркувавши, що репетує, затиснув долонями рот. Вони злегка віддихалися, і Келен рушила далі, ведучи їх через невеликий підйом на більш рівну місцевість, повертаючись по власних слідах.

— Пам'ятаєш, що вчора сказали розвідники? — Запитала вона Уоррена. — Вони намагалися перебратися через гори на іншу сторону, щоб подивитися, що відбувається там, але не змогли — перевали посилено охороняються.

— Пам'ятаю.

— Здається, зараз я здогадалася чому. Ми бачимо одне і те ж відносно невелике вороже угруповання, яке ходить по великому колу. Ми можемо їх спостерігати тільки в одній точці, в цій вузькій долині. Ми бачимо, як протягом декількох днів рухається безперервний потік, і робимо висновок, що вони передислоковують велику армію, але мені здається, це одні й ті ж солдати весь час ходять колами.

Уоррен зупинився і серйозно подивився на неї.

— Значить, якщо б їм вдалося нас переконати, що вони пересувають в цьому напрямку армію, ми у відповідь розділили б свої сили і відправили частину наших військ за цією примарною армією?

— Вони і так перевершують нас в чисельності, — сказала Кара, — але у нас є перевага — зручний плацдарм. Однак, якщо б їм вдалося дещо скоротити нашу чисельність, змусивши відправити кудись доволі значну кількість людей, їхні основні сили змогли б спробувати витіснити нас з плацдарму.

— У цьому є сенс. — Уоррен, задумливо потираючи підборіддя, знову глянув у бік гірського хребта. — А якщо ти помиляєшся?

Келен теж озирнулася на хребет.

— Ну, якщо я помиляюся, тоді… — Вона спохмурніла, дивлячись на товстий старий клен футах в десяти від них. Їй здалося, що на дереві ворушиться кора. Сніг біля коріння посірів, кора почала зникати, розчиняючись великими шматками, рухаючись, як піна в киплячій воді.