Келен тупо сіла, вражена божевіллям всієї затії.

— Ти впевнена? — Запитала Кара. — Може, воно буде лише дратувати, як банальний пил?

— Ми впевнені, — відповіла Верна. — Ми… Стався нещасний випадок, так що ми точно знаємо, як воно діє. І воно може завдати ще більшої шкоди, потрапляючи в горло, легені і кишки. Цього ми, правда, не перевіряли. Але ми точно знаємо, що таке особливе скло, якщо ми покришимо його належним чином, буде висіти в повітрі, і проходячі крізь цю завісу люди осліпнуть в короткий термін. А сліпець битися не може. Нехай це і не вб'є їх, але, будучи сліпими, вони не зможуть вбивати нас або чинити опір, коли ми будемо вбивати їх.

Кара, що зазвичай раділа з будь-якої можливості вбити ворога, цього разу особливої радості не виявила.

— Нам залишиться лише вишикувати їх в ряд і перерізати.

Келен поклала голову на руки, прикривши очі.

— Ти хочеш, щоб я дала добро на використання цього пилу, адже так? За цим ти і прийшла. — Верна мовчала. Нарешті Келен підняла голову.

— Ти цього хочеш?

— Мати-сповідниця, мені нема потреби говорити, сестри Світла ненавидять саму ідею шкодити людям. Але йде війна, ми боремося за своє існування, за існування вільних людей. Ми знаємо, що це необхідно зробити. Будь тут Річард… Я просто подумала, що ти захочеш про це дізнатися і віддасиш необхідний наказ.

Келен втупилася на жінку, чудово розуміючи, чому та тримається руками за живіт.

— А чи відомо тобі, аббатиса, — мало не прошепотіла Келен, — що я сьогодні вбила дитину? Не випадково, а навмисно? І зробила би це знову, ні секунди не вагаючись. Але спати від цього краще я не стану.

— Дитину? Чи так було необхідно… вбивати дитину?

— Його звали Лайл. Думаю, ти його знаєш. Ще одна жертва сестер Світла Енн.

Верна, посірівши, закрила очі.

— Гадаю, якщо вже я можу вбити дитину, — невблаганно продовжила Келен, — то цілком можу віддати тобі наказ застосувати це скло проти монстрів, які використовували цю дитину як зброю. Я дала клятву: ніякої пощади. І я не жартувала.

Еді поклала руку на плече Келен.

— Келен, — ласкаво заговорила Верна, — мені зрозумілі твої почуття. Мене Енн теж використовувала, і я не розуміла, чому. Я думала, що вона використовує всіх і кожного заради своїх цілей. Деякий час я вважала її мерзенною особистістю. У тебе є всі підстави думати так само.

— Але я не права, так, Верна? Ти це хотіла додати? На твоєму місці я не була б так в цьому впевнена. Це не тобі довелося вбити сьогодні маленького хлопчика.

Верна співчутливо кивнула, але сперечатися не стала.

— Еді, ти можеш чимось допомогти тій жінці, що випадково осліпла? — Запитала Келен. — Можливо, — ти зможеш що-небудь зробити?

— Це бути непогана думка, — кивнула Еді. — Верна, відведи мене до неї. Подивимося, що можна зробити.

Обидві жінки попрямували до виходу з намету, але Келен, схиливши голову набік, запитала:

— Чуєте це?

— Горн? — Запитала Верна.

— Так. Схоже на тривогу.

Верна зосереджено примружилася. Трохи схиливши голову набік, вона уважно прислухалася.

— Так, звучить як сигнал тривоги, — нарешті винесла вона вердикт. — Але ніяких слідів магії в звуці. Противник часто так робить. Намагається змусити нас зреагувати на помилкову тривогу. Останнім часом це трапляється все частіше й чистіше.

Келен насупилася.

— Так? А чому?

— Чому… що? — Келен встала.

— Якщо ми знаємо, що це помилкова тривога і це не спрацьовує, то чому Орден продовжує це робити, та ще все частіше? Це здається нісенітницею.

Верна оглянула намет, немов марно намагаючись знайти відповідь.

— Ну, не знаю. Уявлення не маю. Я не фахівець військовій тактиці.

— Може, це розвідники повертаються? — Кара зібралася вийти.

Келен прислухалася. Чувся тупіт коней, але в цьому не було нічого особливого. Можливо, як сказала Кара, це розвідники повертаються. Але судячи з гуркоту підков. Наближалися коні — і великі.

Вона почула крик. І тут же пролунав дзвін сталі та крики болю.

Рвонувшись з-за столу, Келен на ходу вихопила галейський королівський меч. Але перш ніж хоч хтось із них устиг вискочити назовні, намет різко хитнувся — щось влетіло в стінку. На мить палатка застигла під якимось немислимим кутом, потім наконечники списів прорвали тканину і намет обрушилася.

Важка тканина придавила Келен до землі. Вона не могла знайти, за що вхопитися — намет повз, тягнучи її за собою. Прогуркотіли підкови, вбиваючись в землю поруч з її головою.

Вона відчувала запах олії з лампи. Масло і тканину намети спалахнули. Келен закашлялась від диму. Вона чула тріск вогню. Але нічого не бачила. Вона опинилася в пастці, заплутавшись в наметі, який волочили по землі.

Келен, щільно запутана в жорстке полотно, нічого не бачила. Вона кашляла і відпльовувався, гіркий дим палив легені. Вона відчайдушно смикала і тягнула полотнину, намагаючись виплутатися, але нічого не виходило. Келен, сповиту по руках і ногах, тягло по землі. Жар на обличчі вверг в паніку. Забувши про все, вона почала скажено брикатися і звиватися, ловлячи повітря ротом.