Келен теж стояла, знову пришпилена до стіни будинку білим світловим променем. Зелені очі розширилися від болісного впливу магії.

Руки Ніккі піднялися. Вона притиснула долоні до серця, поверх світла. Тепер вона стояла спиною до Річарда, і було видно, що світло проходить крізь неї, немов пожираючий плоть вогонь. Промінь світла, звиваючись, те ж саме робив і з Келен, ніби пропалюючи її. Однак Річард бачив, що світло не вбиває Келен. Вона все ще дихає, все ще ворушиться — людина, в якій пропалили би наскрізну дірку, так себе не веде. Річард відмінно знав, що там, де справа стосується магії, не варто вірити своїм очам.

Тим часом тіло Ніккі знову почало ущільнюватися, світло померкло і згасло.

Келен обм'якла. Очі її закрились, немов вона не могла більше бачити стоячу перед нею жінку.

Річард кипів від люті. Магія всередині нього звернулася, як готова вжалити гадюка. Чи не найбільше на світі йому хотілося зарубати цю жінку. Єдине, чого йому хотілося більше, — це щоб Келен залишалася жива і здорова.

Ніккі люб'язно посміхнулася Келен і повернулася до Річарда.

— Річард. Давно не бачилися. Ти відмінно. Виглядаєш.

— Що ти накоїла? — Крізь зуби прогарчав він. Вона посміхнулася, як посміхається дитині матір, — ласкаво, терпляче. Зітхнувши, як після тяжкої роботи, Ніккі вказала на Келен.

— Я наклала закляття на твою дружину. Річард чув за плечем важке дихання Кари. Вона стояла так, щоб не заважати йому вихопити меч.

— Навіщо?

— Тобто як? Звичайно ж, щоб спіймати тебе.

— Що з нею станеться? Яке зло ти їй заподіяла?

— Зло? Ніякого. Будь-яке зло, яке їй заподіють, буде від твоєї руки.

Річард насупився. Він зрозумів сенс її слів, але все ж дуже хотів, щоб це було не так.

— Інакше кажучи, те, що я зроблю з тобою, трапиться і з Келен?

Ніккі посміхнулася тією самою щирою чарівною усмішкою, яку він пам'ятав ще з тих пір, як вона приходила давати йому уроки. Тепер Річард насилу міг повірити, що колись вона здавалася йому добрим духом у плоті.

Він відчував, як магія буквально клекоче навколо цієї жінки. За допомогою свого дару він давно навчився визначати, володіє людина магією чи ні. Він бачив те, чого не могли бачити інші. Рідко йому попадалися жінки, від сили яких саме повітря навколо них тріщало. Але — що куди гірше — Ніккі була сестрою Тьми.

— Так, і не тільки. Набагато більше. Бачиш, відтепер ми з нею пов'язані материнським закляттям. Дивна назва для заклинання, ти не знаходиш? Ця назва частково відбиває його життєвий аспект. Яка дає життя — приблизно як мати, годуючи дитину, підтримує його життя. Світло, що ти бачив, — свого роду пуповина. Чарівна пуповина. Вона пов'язує наші життя незалежно від відстані між нами. У точності, як я — дочка моєї матері, і ніщо не може цього змінити, так і це закляття не може зняти ніхто інший.

Ніккі говорила вчительським тоном, як колись розмовляла з ним на заняттях у Палаці Пророків. Вона завжди говорила коротко і ясно. Колись Річард вважав, що це лише додає благородства її зовнішності. Тоді він не міг уявити собі Ніккі, що вимовляє грубі слова. Однак те, що вона говорила зараз, було огидним.

Вона як і раніше рухалася з повільною грацією. Її рухи завжди здавалися йому спокусливими. Тепер же вони більше були схожі на зміїні.

Магія меча ревіла в ньому, вимагаючи вивільнення, адже меч був створений спеціально для боротьби з тим, що його володар вважав злом. Зараз Ніккі настільки відповідала всім вимогам, що магія меча загрожувала от-от придушити волю Річарда, захопити його, змусити знищити загрозу. Голова досі дико боліла від удару ейджом, і Річарду потрібна була маса зусиль, щоб утримувати владу над мечем. Він відчував, як врізаються в долоню виступаючі на руків'ї золоті літери слова «ІСТИНА».

Однак саме зараз він повинен був слідувати не емоціям, а розуму. На чаші терезів покладено життя і смерть.

— Річард, — рівним тоном промовила Келен і почекала, поки він подивився їй в. очі. — Убий її. — Вона говорила зі спокійною владністю, що вимагає підпорядкування. Біле плаття Матері-сповідниці надавало її словами зміст наказу. — Давай. Не чекай. Убий. Не роздумуй. Бий.

Ніккі спокійно стежила за подіями. Здавалося, яке б рішення він не прийняв, їй все одно. Так, просто цікаво, і тільки. Річарду ж думати було над чим.

Не можу, — відповів він Келен. — Інакше ти помреш теж.

— Дуже добре, Річард, — вигнула брову Ніккі. Дуже добре.

— Зроби це! — Крикнула Келен. — Зроби зараз, поки у тебе ще є можливість!

— Стій спокійно, — безпристрасно промовив він. — Давай послухаємо.

Ніккі склала руки, як любили робити сестри Світла. Тільки от сестрою Світла вона не була. В глибині її синіх очей таїлося якесь почуття, але Річард не міг зрозуміти, яке, і боявся собі його уявити. Це могло бути все що завгодно, від пристрасті до ненависті. Одне тільки Річард знав точно — в її погляді світилася залізна рішучість. Те, що вона задумала, було для Ніккі важливіше, ніж життя.