–  Оддай нам миш­ку! Шуліко! Навіже­ний! вер­ни нам миш­ку!
– гу­ка­ли дівча­та і ки­ну­лись за ним навз­догінці.

–  Чорта з два! не вер­ну, а оце піду та за­ки­ну миш­ку в клітку, щоб не то­чи­ла батько­вих засіків та не збав­ля­ла пашні!
– гу­кав з-під груші На­ум.

Дівчата вга­му­ва­ли­ся й обібра­ли за миш­ку Хо­ти­ни­ну мен­шу сест­ру.

–  Хотино! я це го­во­рив з батька­ми за те­бе. Ма­ти од­ра­зу зго­ди­ла­ся, щоб я те­бе сва­тав, але батько мій упер­тий та нез­дат­ли­вий: дов­го пе­ре­чив­ся зо мною. Та вже якось сест­ра Уля­на ви­пад­ком зай­шла до нас і на­тур­ка­ла батькові ву­ха, так що й він та­ки здав­ся. Че­рез тиж­день жди ме­не з ста­рос­та­ми.

Хотина по­чер­воніла, її рум'яні, круглі, мов яб­лу­ка, що­ки аж пашіли, гострі, чорні очі заб­ли­ща­ли.

–  Про ме­не, при­ходь з ста­рос­та­ми. Мій батько не з та­ких упер­тих, як твій, а ма­ти вчи­нить так, як моя во­ля во­ли­ти­ме.

Вона прос­тяг­ла ру­ку до гілки, од­ло­ми­ла з вишні ма­леньку гілляч­ку, що вже роз­пу­ку­ва­ла­ся і роз­гор­та­ла на­буб­нявілі бруньки, і по­ча­ла об­щи­пу­ва­ти їх по­ма­леньку. Во­на за­со­ро­ми­ла­ся і спус­ти­ла очі до­до­лу.

–  Ходім до гур­ту, а то дівча­та піднімуть ме­не на сміх, - ска­за­ла Хо­ти­на і чкур­ну­ла з-під ви­шень до гур­ту, не­на­че опу­ка по­ко­ти­ла­ся по мо­ло­денькій траві.

Наум пішов че­рез са­док і пе­реліз че­рез пе­ре­лаз на ву­ли­цю. Він вглядів сест­ру, кот­ра пря­му­ва­ла до Стру­ле­вих воріт.

–  А ти вже й тут!
– ска­за­ла Уля­на й з ди­ва аж очі ви­ря­чи­ла.
– Це ж я дур­но ми­ка­юся не в своє діло.

–  А ти ж ду­ма­ла як? Ти, ма­буть, ішла взво­зом, а я хутчій чкур­нув навп­рос­тець бе­ре­гом та й в од­ну мить опи­нив­ся осьдеч­ки. Хто щи­ро лю­бить, той усіх ви­пе­ре­дить. Вже я й оповістив Хо­тині, що на тім тижні прий­ду до неї з ста­рос­та­ми. Не­хай шви­денько го­тує руш­ни­ки.

–  То про­си ж ме­не в світил­ки!
– ска­за­ла Уля­на.
– В ме­не є шма­ток яро­го вос­ку. Та гар­ний же віск, та жов­тий, як жов­ток! Зсу­чу трійцю зад­ля те­бе, як на ор­дань. І ва­сильки в ме­не є й досі, за­ти­кані за об­ра­зи. Тільки заз­да­легідь ви­те­ши мені ша­бельку, щоб затк­нуть із свічка­ми в пу­чок ва­сильків, бо мій чо­ловік та­кий тес­ля, що не­зу­гар­ний до ла­ду й кілка за­те­са­ти. Посвічу я тобі на стежці до Хо­ти­ни, - ле­пе­та­ла Уля­на, вер­та­ючи­ся до­до­му по­руч з бра­том.

–  Прошу, сест­ро, за світил­ку, - ска­зав він і здійняв шап­ку, ще в жар­ти низько пок­ло­нив­ся…

–  А ти, сест­ро, за­ходь до нас та все тур­кай батькові на ву­хо про Хо­ти­ну. Бабський язи­чок, мо­же, на­тур­кає й моє весілля, - ка­зав На­ум, про­ща­ючи­ся з сест­рою.

Але не так Уля­на, як са­ма ма­ти на­тур­ка­ла ву­ха ста­ро­му Те­реш­кові. Вес­на то­го ро­ку бу­ла ран­ня й теп­ла. Вже був час ко­па­ти ого­род, са­ди­ти та сіяти ого­ро­ди­ну. Невістка ста­ла б у при­годі, бо ро­бо­ти бу­ло ба­га­то. Ого­род бyв чи­ма­лий. На­ум і не га­яв­ся: пішов з ста­рос­та­ми до Стру­ля і Хо­ти­на по­да­ва­ла руш­ни­ки за На­ума, а че­рез тиж­день в оселі Пет­ра Стру­ля за­гу­ло й заб­ряж­ча­ло ре­ше­то, заг­ра­ли дві скрип­ки і Хо­ти­на сіла на по­сад, а стіл обсіли мо­лоді друж­ки. Стру­ле­ва ха­та бу­ла не та­ка вже ма­ла, як сміявся ба­га­тир Те­реш­ко, і зовсім-та­ки не бу­ла схо­жа на чор­но­гу­зя­че гніздо на клуні. У двох братів Струлів ха­та бу­ла су­куп­на, і че­рез сіни в про­тивній хаті жив Петрів брат, Ха­ри­тон. Ха­та бу­ла тільки ста­ра й низька. На убо­ге весілля зійшло­ся не­ба­га­то лю­дей. Тільки од­но­му ба­га­то­му Те­реш­кові бу­ло тісно. За­те ж дру­го­го дня, як мо­ло­ду при­вез­ли до Те­реш­ка, в Те­реш­ковій прос­торній хаті зак­ле­котіло справжнє весілля. Гу­ля­ли три дні й ви­пи­ли чи­ма­ло відер горілки. Му­зи­ки три дні гра­ли без упи­ну: сваш­ки та світил­ки з мо­ло­ди­ця­ми три дні тан­цю­ва­ли та співа­ли. На весіллі був сам во­лос­ний стар­ши­на, ба­га­тир на всю гу­бу, Ва­силь Но­во­хацький, пи­сар з пи­сар­шею, вчи­тель з жінкою і навіть кільки знай­омих панків та підпанків з са­харні та з пит­ля.

Після весілля як облічив Те­реш­ко, скільки вит­ра­тив гро­шей, то аж цмак­нув, а жінка вхо­пи­ла­ся ру­ка­ми за го­ло­ву.

–  Нічого - те, ста­рий, нічо­го! За­те ж маю невісточ­ку по своїй впо­добі. Хо­ти­на так пад­кує ко­ло ха­зяй­ст­ва, що твої гроші швид­ко вер­нуться в скри­ню. Хто дбає, той й має, - го­во­ри­ла жінка.

Хотина й справді пад­ку­ва­ла ко­ло ха­зяй­ст­ва. Старій ма­тері не до­ве­ло­ся ко­па­ти гря­док на го­роді. Хо­ти­на за два дні ско­па­ла ввесь ого­род, зас­ко­ро­ди­ла гряд­ки, а потім увійшла в ха­ту і ска­за­ла свек­русі:

–  От те­пер, ма­мо, хоч і за­раз сійте насіння! Со­неч­ко припікає доб­ре. А як теп­ло вни­ка­ти­ме в пух­ку зем­лю, то й швид­ко ви­су­шить гряд­ки.

–  Розумна ти вда­ла­ся, моя ди­ти­но! Од­же ти й прав­ду ка­жеш. Ходім за­раз сіяти ци­бу­лю та бу­ря­ки, а со­яш­ни­ки по­са­диш аж смер­ком, щоб го­робці не ба­чи­ли та не спи­ва­ли насіння в со­яш­ни­ках, - го­во­ри­ла ма­ти, дос­та­ючи з скрині тор­бин­ки з уся­ки­ми насіння­ми.

–  Як моя ма­ти сіє ци­бу­лю та час­ник, то все присідає, щоб ци­бу­ля бу­ла та­ка завбільшки, як ку­лак, - ска­за­ла Хо­ти­на.

–  Сій вже ти ци­бу­лю та присідай, бо мені важ­ко присідать: в ме­не вже бо­лять крижі.

Вони засіяли го­род в од­ну мить, а дру­го­го дня за­хо­ди­ли­ся са­ди­ти кар­топ­лю. Батько з На­умом тим ча­сом засіва­ли в ле­ваді ко­ноп­ли­ще, де завж­ди сіяли ко­ноплі на ни­зині. Ко­ло го­ро­ду впо­ра­ли­ся швид­ко. Ста­ра ма­ти не мог­ла нах­ва­ли­ти­ся своєю невісткою.

–  А що, ста­рий! не ка­за­ла я прав­ду? Хоч моя невістка і струлівсько­го неп­ривітно­го код­ла, як ти ка­жеш, але во­на працьови­та і врод­ли­ва, хоч не­на­че й неп­ривітна на взір. Го­во­рить товс­тим го­ло­сом, не­на­че сер­диться, і рідко ко­ли осміхнеться, але во­на не ли­ха й по­мир­ли­ва: я ніко­ли й ли­хо­го сло­ва не чу­ла од неї.