– Той, хто побудував цей будинок, сам утрапив у нього.

– Напевно, він має на увазі інженера Геншвенда, – переклала Мирові Марійка. – Геншвенд будував нові павільйони для лікарні. А в результаті сам помер у божевільні – в одному з тих павільйонів, які проектував. Така іронія долі.

– І як ти все це пам’ятаєш? – щиро здивувався Мирослав.

Несподівано йому стало легше. Марійка не збиралася йти! І, прислухавшись до зацікавлених інтонацій її голосу, його серце трохи заспокоїлось і тимчасово повернулося назад.

– Тобі теж дядько Киря розповідав? – простодушно спитав Марійку Митя. – І про художника, який малював нас, а потім став, як ми… Розповідав? – Він нетерпляче смикнув її за рукав.

– Врубель? – Марійка подивилася на Мира.

– Він реставрував фрески в Кирилівській церкві? – невпевнено продемонстрував історичну освіту той.

– Так, – заохочувально закивала Марійка. – Є версія, що для фрески «Зішестя Святого Духа» на хорах Врубель робив ескізи апостолів із мешканців Кирилівки. А наприкінці життя теж з’їхав з глузду. І до речі, страшенно боявся, що його помістять саме сюди.

– Природно, позаяк тут були такі жахливі умови.

– Ні, на той час умови були вже нітрохи не гірші, ніж у будь-якій іншій лікарні.

– Ти просто кладезь, – захоплено всміхнувся Мир.

– Схоже, не лише я. – Ковальова перевела погляд на підозрілого всезнайка, який міг би проводити екскурсії у своєму власному своєрідному закладі.

– І наш лікар, – радісно повідомив її Митя, мабуть, визнавши в ній ідеального співрозмовника, що розуміє його з півслова. – Не дядько Киря, інший. Він теж тепер такий. Тому що ця земля – лиха!

– Тому що тут лежить скарб? – обережно спробувала промацати його Марійка.

Той закивав і мовив із дитячою статечністю:

– Золото – це сила, а велика сила не може бути доброю.

– А ти знаєш, що тут сталося?

– Так, – кивнув він знову.

– Тут нещодавно загинула дівчина, – делікатно почала Ковальова.

– Так. – Митя сумно опустив очі. – Я винен. Я не хотів цього.

– У чому ти винен? – миттю відреагував Красавицький, опускаючись на траву перед ним.

– Я не хотів, аби вона помирала, – жалібно проплакав Митя, дивлячись собі в пупок. – Але вона померла. Тому що я її не любив. Вона мені сама сказала це… І покликала мене. Але я був поганим. Я не хотів!

– Оп-па! – сказав Мир.

– Он вона! – рука Миті з викинутим уперед вказівним пальцем полетіла на церкву, і Марійка й Мир різко обернулися, на секунду повіривши, що і справді побачать там зараз мертву Риту в скривавленій сукні.

Але побачили тільки величезного та похмурого чорного ворона, що проходжувався по сірих сонячних плитах біля замкнених дверей Кирилівської церкви.

На стіні кабінету висів старий, намальований гуашшю плакат, іще радянський, судячи з квадратно-вохрових облич лікаря і лікарки у позі легендарних «Робітника і колгоспниці», що піднімали над головами медичну чашу зі змією. Поряд із ними мирно сусідила плейбойного вигляду естрадна співачка, теж уже добряче обшарпана по краях.

– Про що ви хочете дізнатися? – спитав їх черговий лікар, тривожно косуючи очима на дві довгі зеленуваті купюри, що перекочували на його стіл із задньої кишені Мирослава.

Марійка поділяла лікарські почуття: в її сім’ї такі гроші не прописувались і навіть ніколи не приходили в гості, й, побачивши їх, вона відчувала дивну суміш тривоги та боязкої неприязні.

– Ви ж дядько Киря, чи не так? – поцікавився Мир.

Лікар Кирило Снуровський стривожився ще більше й ледве помітно кивнув. Здається, візитери лякали його.

– Не знаю, чи дивитеся ви телевізор…

– Дивлюся, – швидко уточнив лікар. У нього було білясте й білоброве обличчя невдахи з позбавленими віку рисами, яке зовсім не запам’ятовується. йому могло бути тридцять або сорок. – Я бачив вас. Ви – Красавицький. – Він вимовив прізвище відвідувача, обережно перебираючи язиком кожну літеру, мовби не міг зрозуміти, яка вона на смак.

І Марійка зрозуміла: він боїться не її, а Мира. І не зрозуміла, чому ж тоді він погодився зустрітися з ними, ледве тільки охоронець на вході назвав йому по внутрішньому телефону це застрашливе прізвище.

– Виходить, я можу не пояснювати, – вкритий пилом відвідувач зображував стриману посмішку, – в якому… ммм… непевному стані я перебуваю нині. Я, звичайно ж, розумію, вам немає ніякого сенсу накликати на себе неприємності. Адже якщо з’ясується, що хтось із ваших хворих… – Мир демонстративно пропустив кінець речення. – Але і ви, гадаю, розумієте теж: моя проблема значно неприємніша за вашу. Мене підозрюють у вбивстві. І ваша допомога для мене дуже дорога. Практично безцінна!

Психіатр скривився, без зусиль розшифрувавши більш ніж прозорий натяк, і забарабанив пальцями по купюрах, не кваплячись, проте, їх прийняти.