Я викликав із пам’яті комп’ютера досьє на всіх п’ятьох. Троє з них — Корейко, Кисельов і Вейдер-Іванов — були під ковпаком у нашої розвідки вже дев’ять місяців. Ворушинський і Компактов потрапили на гачок нещодавно — про них обмовився в бесіді з Естер і Рашеллю принц Павло.

Отже, що ж робили Аня й Сашко понад рік тому під час літніх канікул? Утім, умовно літніх — тоді в північній півкулі планети була зима, а майже всю Південну займає величезний океан. Ага! Згідно з зібраними нашими аґентами відомостями з середини липня до середини серпня вони відпочивали в гірськолижному таборі на Новому Памірі. Хотілося б поговорити з інструктором їхнього загону. Я уявив, як він з хвилину напружено розмірковує, а тоді відповідає: „Знаєте, щось не пригадаю їх. Зараз, стривайте, я подивлюся…“

Пауза, він робить запит у базу даних. Потім: „Так, справді, були такі. Але, хоч убийте, не можу їх пригадати. Певно, вони були дуже непримітними, тихонями. Ви хоч уявляєте, зі скількома дітьми мені доводиться працювати протягом року…“

От і все.

Так, а що далі? Тобто — далі в минуле.

Як засвідчувало досьє, Аня була сиротою. Шість років тому її батьки загинули в автокатастрофі. Родичі відмовилися брати на себе догляд за дванадцятирічною дівчинкою, тож її віддали в Христовоздвиженську школу-інтернат номер 18. Через три роки перевели в Ніколайбурґ. Причина переведення — звичайне перетасовування учнів. Поширена на Новоросії практика: найобдарованіших беруть до столиці, а відстаючих відправляють у провінцію.

Цікаво, що буде, коли я зателефоную в Христовоздвиженськ і поцікавлюсь у керівництва інтернату їхньою колишньою вихованкою, Анною Корейко? Можливо, відповідь буде така: „Так, у нас навчалася ця дівчинка. Але ми пам’ятаємо її не дуже добре. (Розумій як „зовсім не пам’ятаємо“.) Нічим, окрім відмінних оцінок, вона не відзначалася…“

А її родичі? Чи не скажуть вони, що не підтримували особливо близьких стосунків з Аниними батьками й взагалі ніби й не пригадують, щоб у тих була донька? Або будуть украй здивовані: „А ми вважали, що Аня загинула разом з ними…“

Що стосується Сашка Кисельова, то він, за нашими даними, був з неблагополучної сім’ї. Батько — безробітний алкоголік, мати — повія й наркоманка. Два з половиною роки тому їх позбавили батьківських прав, а хлопця всиновило немолоде бездітне подружжя. Ось питання: якщо розшукати його колишніх батьків і запитати про Сашка, чи пригадають вони, що колись у них був син?…

Тепер Вейдер-Іванов. У ґрафі „батько“ стоїть прочерк — його мати була одиначкою. Коли Сергієві виповнилося п’ятнадцять, вона вийшла заміж за вдівця з двома дітьми, власника арктичної ферми з розведення моржів. Чи то хлопець не вписався в нову сім’ю, чи то не схотів жити в Заполяр’ї, але незабаром переселився до своєї прабабусі, яка вже давно впала в старечий маразм. Старенька навряд чи годилася йому в опікуни, радше це він піклувався про неї, але з цього приводу ніхто не переймався. Сергій не бомжував, не приятелював з вуличною шпаною, не попадався на крадіжках або прийомі наркотиків. Він був серйозним і самостійним хлопцем, достроково закінчив школу, вчився в університеті, добре заробляв як кібер, забезпечував себе і свою прабабусю — коротше, з ним усе було гаразд…

У Компактова з Ворушинським були інші історії, але схожі в одному — вони також не жили зі своїми батьками. До того ж усіх п’ятьох об’єднувало ще й те, що два чи три роки тому вони змінили місце проживання та навчання. Ось так!..

„Прокляття!“ — думав я, втупившись у екран терміналу. — „Як же ми раніше не звернули увагу?… Втім, раніше ми знали лише про трьох і не виокремлювали їх із загальної маси найближчих соратників цісаревича. Не було нічого дивного, що серед двох десятків молодих людей одна дівчина-сирота, якийсь хлопчина з неблагополучної сім’ї, а ще один не живе з матір’ю. Проте три тижні тому були виявлені додаткові обставини, а ми досі залишалися сліпі. Надто вже захопилися перемовинами з Павлом і забули про все інше…“

Мої роздуми перервав дзвінок у двері (кабінет був звукоізольований), а відтак з інтеркому пролунав голос Анн-Марі:

— Стіве, ти тут? Чому зачинився?

Я квапливо видобув зі зчитувального пристрою диск Шелестова, сховав його у кишеню й лише тоді впустив Анн-Марі.

— А Рейчел навіть не знала, що ти повернувся, — сказала вона з порога. — Ти прошмигнув повз неї, як миша.

— Просто вирішив їй не заважати, — відповів я, знову замикаючи двері. — Олег ще не пішов?

— Ні. Судячи з усього, він просидить у нас до пізнього вечора. До речі, забула тобі сказати, що вранці мені телефонувала його мати. Ми мило поговорили, і вона натякнула, що найближчим часом вони з чоловіком збираються запросити нас на вечерю. Видно, хочуть познайомитися з потенційними… як це тут називається?… Сватами, здається. — Анн-Марі всміхнулася, але, не отримавши усмішки у відповідь, уважніше подивилася мені у вічі. — Ти чимось схвильований? Щось трапилося?

Розповідати їй про свою зустріч з альвом і про отриману від нього інформацію я не мав права. Зате цілком міг поділитися своїми висновками, що ґрунтувалися на доступних їй матеріалах.

— Щойно переглядав досьє на нашу „чудову п’ятірку“ — Корейко, Іванова, Кисельова, Ворушинського і Компактова. І виявив певні факти, які окремо нічого не означають, але в комплексі… А втім, сама подивися.

Анн-Марі знадобилося лише кілька хвилин, щоб у всьому розібратися.

— Господи! Але ж це схоже… це дуже схоже на ретельно розроблені леґенди!

— Саме так.

Вона запитливо глянула на мене.

— Гадаєш, ці хлопці теж аґенти?

— Можливо. Питання тільки — чиї? Таємного уґруповання в нашому командуванні або…

— Або, — підхопила Анн-Марі, — уряду однієї з планет, який затіяв власну гру. Послухай, Стефане, — від хвилювання вона забула, що мене слід називати Стівом, — це дуже серйозно. Якщо твої підозри підтвердяться, то… Але спершу треба все перевірити.

— Так, і негайно, — погодився я. — Проте це не в нашій компетенції. Зараз я складу спеціальний звіт, а ти його надішлеш.