І лише в одному місці, на східному краю великого північного материка, знаходилось щось, умовно схоже на місто. Умовно, оскільки його житлова частина, що складалася з півтори сотні красивих затишних особняків, була непропорційно мала порівняно зі значним промисловим сектором, який, крім усього іншого, включав величезні анґари кораблебудівної верфі, розташованої поряд зі злітним полем космодрому.

По всьому місту то там, то тут сновигали роботи-прибиральники, підтримуючи в ньому порядок. Людей ніде не було видно.

— І як це пояснити? — нарешті не втрималася я.

— Маю одне припущення, — сказав Олег. — Не про те, навіщо знадобилася ця база і хто її створив, а про долю її персоналу.

— Ну?

— Вейдер, Аня й інші — діти тутешніх працівників.

— Гм-м… — протягнув Валько. — Ну, про це я й сам здогадався. Але що ж сталося з дорослими?

— Вони позбулися їх. Не знищили, а полонили й десь заховали. Можливо, тут, у якомусь підземному бункері. А може, їх перевезли на одну з придатних для життя, але незаселених планет і забезпечили всім необхідним для існування.

— Навіщо?

— Хтозна. Мабуть, чогось не поділили. Хоч там як, а Вейдер і його друзі дуже озлоблені проти дорослих.

Валько задумався.

— Схоже, нам не обійтися без посадки на планету.

— Ні, — сказала я. — Краще вже зайнятися станцією.

— Станцією так станцією, — погодився Валько. Він явно розраховував на таку відповідь, пропонуючи висадку на планету. — Та спершу огляньмо той корабель. Щось він муляє мені очі.

Дотримуючись усіх запобіжних заходів, ми наблизилися до корабля, який купою брухту висів на орбіті. На вигляд він був надзвичайно великий, більший від важкого крейсера, але при ближньому огляді виявилося, що мало не на дев’яносто відсотків складається з ходової частини та паливних баків.

Ближче до хвоста в його корпусі зяяла величезна діра, але не пробоїна від попадання метеорита чи ракети, а акуратно вирізана лазером. Також була відсутня добра половина дюз. Ті, що залишилися, свідчили, що його рушійною силою була зовсім не термоядерна тяга.

— Отакої! — здивувалася я. — У нього іонні двигуни. Який мотлох!

— Навіть не мотлох, а справжнісінький антикваріат, — уточнив Валько. — Так, так… Ось і маркування. Дуже зблякло від часу, але прочитати можна. „Експлорер-13“, здається.

— „Експлорер“… — повторила я, порпаючись у своїй пам’яті. — Щось знайоме… Ага, пригадала. Це одна з перших серій стрибкових кораблів, здатних проходити канали другого роду… Валько, ти казав, що в бортовій бібліотеці є Велика Новоросійська Енциклопедія?

— Не тільки. Є також „Британіка“, остання редакція. Зараз роблю запит.

Через секунду на екрані з’явилася відповідна енциклопедична стаття. „Експлорер-13“ був спущений зі стапелів корабельної верфі Титана в 2214 році. Після кількох випробувальних польотів визнаний придатним до експлуатації. У середині 2215 року на ньому вирушила науково-дослідна експедиція, метою якої було вивчення процесів, що відбуваються в Ґалактичному Ядрі. Ціла когорта широковідомих у науковому світі імен (досить буде сказати, що начальник експедиції та його заступник були лауреатами Нобелівської премії), високопрофесійний екіпаж, найдосконаліше за тодішніми мірками устаткування. Кораблю влаштували пишні проводи, він вирушив у політ, і відтоді про нього не було жодних звісток. Як це часто траплялося в перші століття космічних подорожей, „Експлорер-13“ безслідно згинув у глибинах Всесвіту.

До статті додавався відеозапис відльоту корабля, а також колективний знімок усіх двадцяти шести вчених — членів дослідницької ґрупи. Мою увагу відразу привернув сивочолий вісімдесятирічний чоловік, очевидно, керівник експедиції, доктор Джеймс Ф. Шепард. Він мені когось нагадував. Але кого?…

— Ба! — вигукнув Олег, який також розглядав цей знімок. — Очам своїм не вірю…

— Що там? — поцікавилася я.

— Той хлопець зліва. Наймолодший із них. Ну, викапаний Ігор Федотов, тільки років на десять старший.

— Хто такий Федотов?

— Один із Вейдерової компанії. Я бачив його лише кілька разів, але добре запам’ятав. А ось іще… — Олег підхопився з крісла, підійшов до мене й ткнув пальцем у мій дисплей. — Ця жінка. Їй би скинути зо два десятки, і буде Аня Корейко.

— Так, справді…

Я викликала з енциклопедії статтю про доктора Дж. Ф. Шепарда, нобелівського лауреата з фізики, який жив у кінці XXII — на початку XXIII століть. У статті було кілька знімків, і на одному з них, самому ранньому, фіґурував юнак років двадцяти в університетській мантії бакалавра.

— Вейдер, сучий син! — вражено мовив Олег. — Точно він!

У ході подальших пошуків ми переконалися, що відомий свого часу астробіолоґ Гелена Новакова у молодості була точною копією Ані Корейко, а ще знайшли двійника Борі Компактова — ним виявився професор Новосибірського університету Василь Хохолов.

Що ж до Сашка Кисельова і Юри Ворушинського, то їхніх двійників не знайшлося, але не виключено, що вони були серед членів команди корабля, чиї фото (крім капітана Отто Кляйна) в енциклопедії не розмістили.