Отакий чудний сон привидівся мені в одну із тих неспокійних ночей, і це прискорило мій відхід із Попової Гори, очевидно, такий сон – провіщення нових мандрів, це сказав мені і сонник. Тієї ж днини я зважився і з цим рішенням рушив до компанійського сотника й отамана, щоб відпроситися.

Мене відпустили не без жалю.

– Послухай мене, – мовив мін доброзичливець отаман. – Не такий ти чоловік, щоб по дорогах тулятися. Знову потрапиш у халепу…

Ці слова були розумні, мудрі й пророчі, а я надто молодий, щоб їх послухати. Окрім того, трапилася нагода – налучився мені у співподорожани купець Іван Рона, що так само, як і я, прямував до Могилева, везучи залізо, – я знову опинивсь у владі доріг.

Кажуть, кожна людина народжена під якоюсь зіркою. Мені важко сказати, що то за зірка, яка колись освітила й моє чоло, але часто здається, що її вже немає. Не скажу, щоб те мене надто смутило, але й утіхи з того мало. Кожен-бо крок у житті чиню з потугами, і проти того воля моя слабка. Кажуть fatum, ще кажуть – так складається, але мені не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й так!

Іван Рона був спокійний і розважливий. Він майже не розмовляв, лише мовчки йшов біля своїх возів, тоді як його спідручні та я лежали на сіні.

– Чи не замало, пане Роно, – спитав я, – берете спідручних, щоб захищати в дорозі своє добро?

– Везу залізо, – сказав цей мовчазнюк і нічого більше. Мовляв, хто понадиться на такий крам?

Була в тому, звісно, рація, і я примовк і собі, мені погідно лежалося, і дивився я в небо, а там стояли найчудовіші з чудових храми – я мимовільно милувався на вишукані й ладні їхні тіла.

– І все-таки, – сказав, щоб завершити розмову, – застерегтися не завадить.

Рона цвиркнув крізь зуби й подивився на мене сивими, надумір спокійними очима.

– Яке там застереження, – сказав неохоче. – Я ж везу залізо!

Цей мовчазнюк був-таки достобіса певний із себе, то я і собі заспокоївся і заколивався на возі, дивлячись, як пишуть по небі спокійні письмена хмари. Спробував навіть угадати те письмо, і в моїй розмлоєній свідомості прокреслилися десь такі слова:

Думки поплелися в моїй сонній голові лінивою вервечкою, вив'язуючи в мозку інші такі ж мудрощі, доки не затанцювали й не закрутилися, сплітаючись і рвучись. Я заснув здоровим безтурботним сном, яким може спати молодий хлопець, коли його не утяжує нічого й коли він спокійний духом.

– Агей! – гукнув хтось, – пане господарю, чи не дозволите приєднатися до вас?

Я розплющився, очі мої на хвилю осліпли від темряви – була вже ніч.

– А хто будете? – спитав сторожко Рона.

– Подорожні, пане господарю.

Якісь люди почали наближатися до возів, і я ледве власного язика не ковтнув: переді мною стояли мої здирці-співподорожани, Семен та Іван.

– Пане Роно! – гукнув я щосили, торкаючись пальцем грудей одного із них. – Це злодії, грабівники, женіть їх геть!

– Я нікого не жену геть, – спокійно сказав Іван Рона. – Хочуть, хай ідуть з нами. Я везу залізо!

З притиском сказав оте «залізо», аж мої здирці перезирнулися.

– Чи не жовте, пане господарю? – запитав Семен.

– Чорне, – безпристрасно відповів Рона. Я не відпускав пальця від грудей мого ворога і продовжував переконувати купця.

– Пане Роно, ці люди ограбували мене; їх у Поповій Горі батожили. Женіть їх, пане господарю, я вас прошу!

Іван Рона мав незворушне обличчя. Обійшов воза, почіпав колесо, підмазав його з мазниці і припнув ряднину, якою прикривався крам.

– Але ж, пане Роно, – не вгавав я, – невже спокійно їхатимете із злодіями?

– Нас п'ятеро, а їх двоє, – сказав Іван Рона, – чого мені їх боятися?

Був такий спокійний, що мені в серці закололо. Я дужче впер пальця в груди Семена і хотів ще щось сказати, коли ж помітив, що палець мій провалюється. Відсмикнув руку, а мої вороги розреготалися. Тоді я ткнув у груди найближчого до мене кулаком. Кулак вільно пройшов крізь тіло і провис з другого боку. Я злякався: а що, коли вони, мої вороги, і справді не існують? А що, як це тільки мана, що водить мною, а я ще не отямився від того удару по плечі?

Мене зморозило. Зирнув у небо – там танцювали якісь люди. Гойдалося, наче марево, біле полотно дороги, а по ньому вигецували червоні постаті. Червоні плями стрибали перед моїми очима; завиті в голубі сувої дівчата крутилися, поблискуючи оголеними ногами. Я замружився від сорому. Велетенська хвиля плеснула на мене і забила рота травою. Я виплюнув її, гірко мені стало.

– Але ж, пане Роно, не можна потурати злочинцям, – сказав я.

– Хто там оббере, де злочинець, а де ні, – спокійно заперечив Рона. – Ти кажеш, що вони злочинці, а вони – що ти.