Саме Вілл-Триклятий-Деаборн спричинився до того, що тепер вона не могла прийняти стан речей, змусив її встрягнути в суперечки, в яких вона ледь упізнавала свій пронизливий і відчайдушний голос, навідував її уві сні — обіймав її за талію і цілував, цілував, цілував.

Вона злізла з коня і трохи спустилася схилом, ведучи Пілона за віжки. Кінь слухняно йшов слідом, а коли Сюзен спинилася, вдивляючись в блакитне марево на південному заході, знову опустив голову і заходився щипати траву.

Вона гадала, що варто зустрітися з Віллом Деаборном ще раз — хоча би для того, щоб практичність її натури взяла гору над почуттями. Їй потрібно було побачити його живого, а не того вигаданого Вілла Деаборна, якого намалювала їй уява в приємних думках і солодких снах. Ця зустріч допоможе їй раз і назавжди повернутися до повсякденного життя і робити те, що вона має робити. Мабуть, саме тому вона й поїхала цією дорогою — як їздила нею вчора і позавчора, і позапозавчора. Поїхала, бо в цій частині Крутояру можна було зустріти його. Принаймні, так подейкували на нижньому базарі.

Раптом якась сила — сила думки чи сила ка — змусила її поглянути в бік, протилежний до Крутояру. Вона чомусь була впевнена, що побачить його.

Але там нікого не було. Лише низькі пагорби вигиналися на тлі блакиті небес, тендітні, мов лінія талії й стегон жінки, яка лягла на бік. Сюзен охопило розчарування, вона майже відчувала його на язиці — гірке, як мокрі листки чаю.

Сюзен повернулася до Пілона, збираючись повертатися додому і вибачитися перед тіткою. Вона знала, що вибачатися все одно доведеться, тож що раніше вона це зробить, то краще. І тієї миті, коли вона вже потягнулася до лівого стремена, яке трохи перекрутилося, на обрії з’явився вершник, пронизавши небо там, де вигин схилу нагадував їй жіноче стегно. І хоч силует вершника був темний, вона одразу впізнала, хто перед нею.

«Тікай! — у паніці наказала вона собі. — На коня і в галоп! Тікай звідси! Хутко! Поки не сталося жахливе… поки не виявилося, що це справді ка, поки воно не налетіло, як вихор, і не віднесло тебе й усі твої плани далеко за обрій!»

Вона не втекла. А стояла, тримаючи Пілонові віжки, і пробурмотіла щось заспокійливе, коли її гнідий заіржав, вітаючись із великим буланим мерином, що спускався схилом.

Вілл під’їхав і подивився на неї згори, зі свого сідла, а потім спустився на землю легким невловним рухом, про який вона, вправна вершниця, навіть мріяти не могла. Цього разу він вже не викидав уперед ногу й не занурював підбора в землю, не підмітав її капелюхом, кумедно й урочисто вклоняючись. Цього разу він просто на неї подивився, і його погляд був пильний, серйозний і такий дорослий, що від нього ставало не по собі.

Так вони споглядали одне одного серед великої тиші Крутояру — Роланд з Ґілеаду і Сюзен з Меджису. І вона відчула, як у душі здіймається сильний вітер. Страшний і жаданий водночас.

— Доброго ранку, Сюзен, — привітався він. — Радий знову тебе бачити.

Вона не відповіла, тільки дивилася і чекала. Чи міг він чути, як гучно калатає у неї в грудях серце, так само чітко, як чула його вона сама? Звісно, ні, вона не вірила в усі ці романтичні шмарклі. Втім, зараз їй здавалося, що на п’ятдесят кроків навкруги її серце прослуховується дуже чітко.

Вілл ступив крок уперед. Вона тут же позадкувала, дивлячись на нього сторожко і недовірливо. Він на мить опустив голову, потім знову підвів погляд, і його губи були міцно стулені.

— Благаю прощення.

— Та невже? — її тон був холодним.

— Те, що я сказав того вечора, було зайвим.

Від цих слів вона вибухнула гнівом.

— Мені байдуже, було це зайвим чи ні. Це було несправедливо — от що. Мені було боляче.

У лівому оці в неї забриніла і потекла по щоці сльоза. Схоже, не всі сльози вона виплакала.

Вона думала, що її слова присоромлять його. Та він лише трохи зашарівся, а погляду не відвів.

— Я покохав тебе. Тому й зірвалися в мене ті слова. Покохав ще до того, як ти мене поцілувала.

Вона розсміялася… але чула, як фальшиво звучить її металевий сміх порівняно з його простими щирими словами.

— Пане Деаборне…

— Вілл. Прошу тебе.

— Пане Деаборне, — повторила вона терпляче, мовби розмовляла з тупим учнем, — мені навіть думати про це смішно. На підставі однієї зустрічі? Одного-єдиного поцілунка? Сестринського поцілунка? — Тепер зашарілася вона сама, але квапливо продовжила, щоб не спинятися. — Таке трапляється в романах, але в реальному житті? Сумніваюся.

Але в його очах, погляд яких на жодну мить не полишав її очей, вона побачила істинну сутність Роланда: приховану романтику його натури, що блищала, мов казкова жила чужоземного металу, заглиблена в брилу його практичності. Він сприймав кохання радше як факт, аніж як тендітну квітку, чим зводив нанівець усі її спроби висловити йому свою зневагу.

— Благаю прощення, — повторив він. У ньому була якась брутальна впертість, що дратувала, викликала цікавість і відлякувала Сюзен водночас. — Я не прошу тебе відповідати взаємністю. Ти попереджала мене, що твоє становище делікатне… — Тут він уже відвів погляд і подивився кудись на схил Крутояру. І навіть спробував розсміятися. — Я обзивав його дурнем при тобі. То хто з нас двох насправді дурень?