Роланд похмуро всміхнувся.

— Мені здається, що це єдине, про що ми можемо зараз не хвилюватися, — він знову підвищив голос. — Блейне?

— ТАК, СТРІЛЬЦЮ.

Роланд глибоко втягнув повітря.

— Почнімо.

— ЧУДОВО!

Роланд кивнув Сюзанні. Едді стис їй одну руку, Джейк погладив другу. Юк захоплено подивився на неї своїми очима із золотою облямівкою.

Сюзанна нервово всміхнулася їм усім і підвела погляд на карту.

— Привіт, Блейне!

— ЗДОРОВ, СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА.

Її серце лунко гупало в грудях, під пахвами було мокро, і знову накотило відчуття, яке вона відкрила для себе ще в першому класі: починати завжди важко. Важко стати перед класом і заспівати пісню, сказати жарт, розповісти, як ти провела літні канікули… або виголосити загадку, якщо вже на те пішло. Вона вибрала загадку з божевільного англійського твору Джейка Чемберза, який він майже дослівно цитував їм під час їхньої довгої розмови, коли вони залишили позаду старих і Річкове Перехрестя. У творі під назвою «Що таке правда і як я її розумію» було дві загадки, й одну з них Едді вже випробував на Блейні.

— СЮЗАННО? ТИ ТАМ, МАЛЕНЬКА СЕЛЮЧКО?

Знову дражниться, але цього разу незлостиво, по-доброму.

По-доброму. Блейн міг бути люб’язним, коли отримував те, що хотів. Як деякі знайомі їй зіпсовані діти.

— Так, Блейне, я тут. І ось моя загадка. Що це таке — на чотирьох колесах і смердить?

Щось клацнуло, наче Блейн зімітував людину, яка прицокує язиком. Потім запала коротка мовчанка. Коли Блейн відповів, веселі нотки з його голосу щезли.

— МІСЬКА СМІТТЄЗБИРАЛЬНА МАШИНА. ЦЮ ЗАГАДКУ КОЖНА ДИТИНА ЗНАЄ. ЯКЩО РЕШТА ВАШИХ ЗАГАДОК ТАКІ САМІ, ТО МЕНІ СТАНЕ ВКРАЙ ПРИКРО, ЩО ЗБЕРІГ ВАМ ЖИТТЯ БОДАЙ НА КОРОТКИЙ ЧАС.

Карта заблимала, але цього разу не червоним, а світло-рожевим.

— Не треба його сердити, — благально звернувся до них голос Маленького Блейна. Щоразу, коли він говорив, Сюзанна мимохіть уявляла собі впрілого лисого чоловічка, який рухався дещо запопадливо. Голос Великого Блейна линув звідусіль (наче голос Бога у фільмі Сесіла Б. Деміля), а Маленький Блейн говорив через один гучномовець: той, що був розташований прямо у них над головами. — Будь ласка, тільки не зліть його, люди, він уже розігнав поїзд до краю. Компенсатори колії ледве витримують. Відтоді, як ми востаннє їздили, дорога дуже попсувалася.

Сюзанна, якій свого часу перепало поїздок у деренчливих трамваях і метро, не відчувала жодного дискомфорту: вони їхали так само рівно, як і після виїзду з Колиски Лада… але Маленькому Блейнові вона, втім, повірила. Вона здогадувалася, що якби вони справді підстрибнули від нерівності на колії, то це було б останнє, що вони відчули в своєму житті.

Роланд тицьнув її ліктем у бік, повертаючи до реальності.

— Дякую-сей, — сказала вона і, запізніло здогадавшись, тричі постукала себе по горлу пальцями правої руки. Так робив Роланд, коли вперше розмовляв з Тітонькою Талітою.

— ДЯКУЮ ЗА ГАЛАНТНІСТЬ, — у Блейновому голосі знову звучали нотки подиву, але Сюзанна вирішила, що це добре, хай навіть цей подив викликала вона сама. — ВТІМ, Я НЕ ЖІНКА. ЩО СТОСУЄТЬСЯ СТАТІ, ТО ВОНА В МЕНЕ ЧОЛОВІЧА.

Нічого не розуміючи, Сюзанна спантеличено подивилася на Роланда.

— Для чоловіків — ліва рука, — підказав він. — По грудній кістці. — І він постукав себе, показуючи, як це робиться.

— Оу.

Роланд повернувся до Джейка. Хлопчик підвівся, посадив Юка на крісло (марно, бо Юк негайно скочив на ноги і подріботів слідом за Джейком, коли той виступив у прохід і став перед картою) і звернувся до Блейна.

— Привіт, Блейне, це Джейк. Цейво… син Елмера.

— КАЖИ СВОЮ ЗАГАДКУ.

— Що не має ніг, але біжить, з ложем, та на місці не лежить, буває довгим і широким, ворожим, добрим і двобоким?

— НЕПОГАНО! ХОТІЛОСЯ Б СПОДІВАТИСЯ, ЩО СЮЗАННА ПОВЧИТЬСЯ НА ТВОЄМУ ПРИКЛАДІ, ДЖЕЙКУ, СИНУ ЕЛМЕРА. ВІДПОВІДЬ ОЧЕВИДНА ДЛЯ БУДЬ-КОГО, ХТО НАДІЛЕНИЙ БОДАЙ ЯКИМОСЬ ІНТЕЛЕКТОМ, АЛЕ, ХАЙ ТАМ ЩО, ЦЕ ПРИСТОЙНА СПРОБА. ВІДПОВІДЬ — РІКА.

— Дякую-сей, Блейне, ти відгадав, — пучками пальців лівої руки він тричі постукав себе по грудній кістці і сів. Сюзанна обійняла його й злегка притисла до себе. Джейк відповів їй вдячним поглядом.

Тепер підвівся Роланд.

— Гайл, Блейне.

— Гайл, стрільцю, — у голосі Блейна знову забриніли нотки здивування… певно, його здивувало привітання, якого Сюзанна ще ніколи не чула. «Що за гайл такий?» — подумала вона. Згадався Гітлер і його «хайль», і думка помандрувала до розбитого літака, який вони знайшли неподалік від Лада. «Фокевульф», як назвав його Джейк. У літаках вона не тямила, але точно знала, що в його кабіні сидів один вкраймертвий розбійник, такий старезний, що вже навіть не смердів. — КАЖИ СВОЮ ЗАГАДКУ, РОЛАНДЕ, І НЕХАЙ ВОНА БУДЕ ГАРНОЮ.