— Бачу, зараз ви виконуєте функції солі Баронії, — сказав Роланд, кивком голови вказуючи на зірку, прикріплену до Джонасової сорочки.

— Тільки на сіль і вистачає, — досить приязно відповів Джонас. — Людина зламала ногу. Я тут лише підмога.

— А сей Рейнолдз і сей Діпейп? Вони теж підмога?

— Атож. Як просувається ваша праця з рибалками? Я чув, повільно.

— Нарешті скінчили. Не так робота, як ми невправні. Але ми не хочемо поїхати звідси, осоромившись. Достатньо й самої причини нашого приїзду. Як-то кажуть, перегони виграє той, хто повільно й невпинно просувається до мети.

— Подейкують, — погодився Джонас. — Хто б вони не були, ті, хто подейкує.

Десь углибині будинку почувся шум води: хтось злив в унітаз. «А гембрійський шериф незле влаштувався, при повному комфорті», — подумав Роланд. Сходи зарипіли під чиїмись важкими кроками, і за мить усі побачили Герка Ейвері. Однією рукою він застібав пасок, другою витирав широке спітніле чоло. Вправність його рухів викликала в Роланда повагу.

— Хух! — вигукнув шериф. — Вчорашня квасоля довго не затрималася, — він перевів погляд з Роланда на Катберта і потім знову на Роланда. — Привіт, хлопці! Не хочеться рахувати сітки в таку мокроту?

— Сей Деаборн щойно повідомив, що з цим вони покінчили, — Джонас зачесав своє довге волосся назад кінчиками пальців. Клай Рейнолдз за його спиною знову прихилився до дошки оголошень, зиркаючи на Роланда і Катберта з відкритою неприязню.

— Ге? Ну то добре. Що далі, молодь? Ми можемо вам чимось помогти? Бо нам до вподоби простягати руку помочі. Саме так.

— Взагалі-то так, — Роланд дістав з-за пояса список. — Маємо вже переходити до Крутояру, але не хотіли б нікому завдати клопотів.

Шкірячись на всі кутні, помічник Дейв висунув свого Зброєносця з-поза Сховку. І його миттю загарбав Джонас, оголивши весь Дейвів лівий фланг. Усмішка Дейва зів’яла, поступившись місцем порожнечі й збентеженню.

— Як це ти так?

— Легко, — всміхнувся Джонас і відштовхнувся подалі від столу, щоб бачити решту людей в кімнаті. — Затям, Дейве, я граю, щоб виграти. Нічого не вдієш, така в мене натура, — тепер він звертався до Роланда. І усмішка поширшала. — Як заявив скорпіон дівчині, що помирала: «Ти ж знала, що я отруйний, коли піднімала мене».

Погодувавши худобу, Сюзен попростувала до холодної комори взяти сік, який звикла пити вранці. Тітки, що стояла біля димоходу й спостерігала за нею, вона не помітила. Тож коли Корделія заговорила, дівчина аж підскочила від несподіванки. Її вразив не так несподіваний голос, як холодні нотки, що в ньому бриніли.

— Ти його знаєш?

Глечик із соком ковзнув з її пальців, і Сюзен, щоб не впустити його, підставила під денце руку. Помаранчевий сік був надто дорогоцінний, щоб його розливати, особливо о цій пізній осінній порі. Обернувшись, вона побачила тітку біля дровітні. Сомбреро Корделія вже повісила на гачок біля вхідних дверей, але накидка і забрьохані чоботи досі були на ній. Великий ніж лежав на дровах, досі не очищений від зеленої гички гострокореня. Голос був холодний, але очі аж палали підозрою.

Зненацька Сюзен відчула, що в голові запанувала дивовижна ясність. «Скажеш „ні“ — тобі кінець, — подумала вона. — Спитаєш, кого, тобі, мабуть, теж кінець. Кажи…»

— Я знаю їх обох, — недбало проказала вона. — Познайомилися на учті. До речі, ти теж з ними знайома. Ти налякала мене, тітонько.

— Чого він так з тобою вітався?

— Звідки я маю знати? Може, йому так хотілося.

Тітка блискавкою метнулася вперед, ковзнулася в брудних черевиках, відновила рівновагу і вхопила Сюзен за руку. Тепер її очі палали від люті.

— Не смій так зухвало зі мною розмовляти, дівчино! Не смій зі мною капризувати, міс О-Яка-Краля, бо я тебе…

Сюзен так рвучко висмикнула руку, що Корделія від несподіванки заточилася і могла би впасти, якби під рукою не нагодився стіл. Брудні сліди чобіт на чистій підлозі кухні виглядали як звинувачення.

— Ще раз так мене назвеш, і я… я дам тобі ляпаса! — закричала Сюзен. — Клянусь!

Корделія вишкірилася в черствій безжальній посмішці.

— Вдариш єдину живу кревну родичку свого батька? Будеш такою паскудою?

— А чом би й ні? Хіба ти мене не била, тітонько?

Вогонь ненависті у тітчиних очах трохи пригас, і посмішка зійшла з вуст.

— Сюзен! Як ти можеш! Та заледве півдюжини разів, відколи ти була дитиною, яка тягнула свої рученята до всього, що могла дістати, навіть до баняка з кропом на…

— Зараз ти б’єш здебільшого словами, — сказала Сюзен. — Я, дурна, терпіла, але відтепер не буду. Мені набридло. Якщо я вже достатньо доросла, щоб підкласти мене під чоловіка за гроші, тоді розмовляй зі мною ввічливо.