— ЦЯ ЗАГДЦКА НЕ ГІДНА НАШОГО ЗМАГАННЯ. Я НЕ ВІДПОВІДАТИМУ. — На останньому слові голос Блейна опустився до нижнього регістру, зазвучавши хрипко, наче ламкий голос чотирнадцятирічного підлітка.

Очі Роланда тепер не просто блищали — вони палали.

— Що кажеш, Блейне? Я правильно тебе зрозумів — ти визнаєш свою поразку?

— НІ! АВЖЕЖ, НІ! АЛЕ…

— Тоді відповідай, якщо можеш. Розгадуй загадку.

— ЦЕ НЕ ЗАГАДКА! — мало не пробекав Блейн. — ЦЕ ЖАРТ, ТУПИЙ ЖАРТ ДЛЯ МАЛИХ ДІТЕЙ, З ТИХ, З ЯКИХ ВОНИ РЕГОЧУТЬ У ДВОРІ!

— Відповідай, або я оголошу, що змагання завершено і наш ка-тет переміг, — заявив Роланд. Він говорив тим сухо-впевненим і владним тоном, що його Едді вперше почув від стрільця в Річковому Перехресті. — Ти маєш відповідати, бо скаржишся на дурість, а не на порушення правил, які ми прийняли за обопільною згодою.

Знову клацання, тільки цього разу набагато гучніше — таке гучне, що Едді аж скривився, а Юк притис вуха до голови. Слідом за ним настала пауза, найдовша з усіх, що були досі. Тривала вона щонайменше три секунди. А потім:

— НА ТРУБІ ЛИШИЛОСЯ І, — похмуро виголосив Блейн. — ЗНОВУ ФОНЕТИЧНИЙ ЗБІГ. САМ ФАКТ ВІДПОВІДІ НА ТАКУ НЕГІДНУ ЗАГАДКУ ЗМУШУЄ МЕНЕ ВІДЧУВАТИ ОГИДУ.

Едді підняв руку і потер вказівним пальцем об великий.

— ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ, НЕРОЗУМНЕ СТВОРІННЯ?

— Це найкрихітніша в світі скрипочка грає пісню «Моє серце перекачує заради тебе пурпурову сечу», — відповів Едді. Не втримавшись, Джейк розреготався. — Та не зважай на дешевий нью-йоркський гумор, повернімося до змагання. Навіщо поліцаї носять пояси?

Світло в баронському вагоні заблимало. Зі стінами теж почало відбуватися щось дивне: вони то блякли й прозорішали, стрімко втрачаючи колір, то знову ставали непрозорими. Едді споглядав це явище лише бічним зором, та й то йому трохи запаморочилося в голові.

— Блейне? Відповідай.

— Відповідай, — підтримав Роланд. — Відповідай, або я проголошу кінець змагання й вимагатиму дотримання обіцянки.

Щось торкнулося ліктя Едді. Глянувши вниз, він побачив, що це Сюзаннина гарна рука. Узяв її, стис і всміхнувся жінці.

Він сподівався, що усмішка вийшла трохи впевненішою, ніж насправді почувався її господар. Вони виграють змагання (він майже в цьому не сумнівався), але жодного уявлення про те, як поведеться Блейн, він не мав.

— ЩОБ… ЩОБ ШТАНИ НЕ СПАДАЛИ? — зміцнілим голосом Блейн повторив питання як твердження. — ЩОБ ШТАНИ НЕ СПАДАЛИ. ЦЯ ЗАГАДКА ГРУНТУЄТЬСЯ НА ПЕРЕБІЛЬШЕНІЙ ПРОСТОТІ…

— Точно. Добре впорався, Блейне, але не намагайся згаяти час — цей номер не пройде. Далі…

— Я НАПОЛЯГАЮ НА ТОМУ, ЩОБ ТИ ПЕРЕСТАВ СТАВИТИ МЕНІ ЦІ ДУРНІ…

— Тоді зупини поїзд. Якщо ти такий знервований, то зупинися тут, і я перестану.

— НІ.

— Гаразд. Тоді продовжимо. Що це таке — ірландське, але завжди стоїть на задньому дворі, навіть під дощем?

Знову клацання, та цього разу таке гучне, що Едді здалося, наче в його барабанну перетинку встромили затуплений шпичак. Пауза затяглася на п’ять секунд. Зелена крапка на карті була так близько до Топіки, що кожен її спалах осявав слово неоновим світлом. А потім:

— ПЕДДІ О’МЕБЛІ.

Відповідь на цю кумедну загадку Едді вперше почув у завулку за «Далі» або десь у подібній місцині для збіговиськ. Але Блейнові відповідь далася з великим скрипом. Неабияких зусиль йому довелося докласти, щоб простежити своїм негнучким розумом правильний шлях до її розгадки. Лампи в баронському вагоні палахкотіли ще дикіше, ніж перед тим, Едді чув, що зі стін лине тихе бурмотіння — такий звук видає стереопідсилювач перед тим, як здохнути.

На карті маршруту заблимало слабке рожеве світло.

— Годі! — вигукнув Маленький Блейн тремким, наче в персонажа зі старого мультика «Ворнер Бразерс», голосом. — Припиніть, ви його вбиваєте!

«А ти як гадаєш, розумнику, що він витворяє з нами?» — подумав Едді.

Хотів було вистрелити в Блейна тією загадкою, котру Джейк розповів того вечора, коли вони сиділи довкола багаття, — що це таке, зелене, важить сотню тонн і живе на дні океана? Мобі Шмаркля! — але передумав. Ця загадка була заслабкою, щоб ще більше застопорити логічні зв’язки комп’ютера… а Едді відчував, що йому це до снаги. До того ж, щоб по-королівському (й навіки) відтрахати Блейнові мізки, не треба бути розумнішим за третьокласника, в якого є колекція карток зі смішними жартами про какашки і шмарклі. Бо хай там скільки емоцій забезпечували йому модні двополярні плати, він усе одно лишався неживою істотою — комп’ютером. Ще навіть як слід не занурившись у цю зону сутінків для загадкаря, куди повів його Едді, Блейн уже зазнав першого удару для свого інтелекту.