« ми поглинали в неймовірних кількостях червоний, жовтий і зелений перець» — тема їжі, як на мене, безпосередньо пов'язана з темою еротики. Це, звичайно, розповсюджений, мало не ходульний художній прийом, однак на те є серйозні причини. Спільність Ероса й Танатоса, яку так люблять смакувати на різних псевдонаукових конференціях, є набагато менш переконлива. Я завжди згадую блискучий вираз Сєчєнова: «Їжа — це найінтимніше спілкування людини з природою». Справді-бо, під час їжі наш контакт із зовнішнім світом є близьким до такої міри, що світ проникає в нас, оволодіває кожною клітиною нашого тіла, ба, навіть кожною молекулою. Він проникає в нас настільки, що іноді буває важко ідентифікувати себе як особу, світові не приналежну (йдеться зовсім не про шлункові розлади). Фактично, протягом життя ми просто профільтровуємо світ крізь себе. За це він дає нам енерґію для життя, але від цього ми врешті-решт помираємо.

На жаль, люди ніколи не можуть досягти такої єдності між собою, такої взаємопроникності. Два тіла, що прагнуть якнайповніше з'єднатися, як тісно не проникали б одне в одне, завжди залишаються двома тілами. Двоє людей ніколи не здобувають неподільності. Межа фізичної оболонки виявляється непереборною. І в цьому найбільша нестерпність буття. Ну хіба що я перебільшую.

« А почалося все з простого запрошення на виставку» — цей абсолютно вигаданий образ настільки переслідує мене, що згодом я ввів його в художню канву роману «Воццек». Власне кажучи, образ запрошення переслідує мене так само, як саме запрошення — героя «Острова»: він ніяк не може позбутися його. Цілком можливо, що і я останній раз скористався ним, назвавши його у «Воццеку» «незнищимим, як інклюз». Про природу інклюзів мені майже нічого невідомо, тож звернуся за допомогою до професіонала, в даному випадку Володимира Єшкілєва, і зацитую фраґмент його феноменального есею «Князь жаху»:

Божевільний дантист уявляє пекло Данта діркою в зубі Бога: природа всіх отворів демонічна. В Галичині віддавна визнано, що дірява монета може бути Інклюзом — незнищенним грошовим знаком, що завше повертається до свого власника. Іноді з прибутком.

Історія Інклюзів почалась 5 квітня 28 року, коли Христос розігнав міняйлів з ґалерей Єрусалимського Храму. Розсипаний Сином Божим дріб'язок потрапив під владу Отця Мороку. Містики стверджують, що тих монет було 666.

У першому томі «Знадоб до галицько-руської демонольогії», що був виданий етнографічною комісією НТШ у Львові 1904 року, Інклюзам присвячений цілий розділ (стор. 254–264). В оповідці № 380 мешканець Дрогобича Кучиндик розповів етнографові Левинському про існування у Львові сатанинського клубу Інклюзників, де бажаючі могли дістати чародійну монету. Це повідомлення підтверджує приватну інформацію екстрасенса Володимира Григоренка про те, що Львів був захоплений ґвардією Люцифера 10 жовтня 1858 року. Переродження астрального простору найбільшого міста Галичини сталося після великого зіткнення в духовних сферах сил Світла та Мороку. Оволодіти астралом Львова у демонічних сил і сатанистів спочатку не стало потуги. Але наприкінці вересня 1858 року з інфернальної безодні, яку Даниїл Андреєв визначає як Гашшарву, був піднятий могутній демон, число якого — 76. 3 його допомогою сили Мороку захопили астральний згусток в одному з ліхтарів поблизу монастиря урсулінок. Отримавши цей плацдарм, сатанинське військо матеріалізувало чотирнадцять демонів нижчого ранґу в Інклюзи та двох темних духів жіночої статі — в черниць-лесбіянок. Так чотирнадцять чортячих крейцарів почали своє мідне життя в Галичині. Керував ними могутній дух, що втілився в ропуху на дрогобицькі болоті.

Класична історія Інклюзу така: чоловік знаходить на дорозі крейцар, купує щось на нього, потім знов знаходить монету в кишені і так до повного збагачення. Крейцар іноді тікає від господаря, після його втечі багатство пропадає разом з душею Інклюзника.

Містики досліджували деякі Інклюзи. Так, у 1908 році доктор Тадеуш Колорка зі Львова визначив Інклюз у двокрейцаровику, відкарбованому у Відні 1894 року. Монета стрибала по мармуровій дошці в касі банку Гессінштайлерів — вірна ознака Інклюзу, що не переносить відшліфованого мармуру.

Доктор Колорка помістив Інклюз у скляну скриню і піддав його білій магії за системою раввина Срулека. Виявилось, що сатанинське суще Інклюза було сконцентроване у короні австрійського орла на аверсі монети. Демонів в Інклюзі мешкало три. Називались вони Аббіль, Симер та Ходжейджадж. Симер був наймерзеннішим з трьох — задовго до вторгнення демонів в астрал Львова він мешкав у статевих органах Чингісхана.

16 червня 1909 року доктор Колорка вмер у своєму ліжку під час побачення з гімназисткою Терезою. Інклюз при цьому стрибав у скрині і навіть (за свідченням гімназистки) верещав.

Цікаво те, що золоті монети ніколи не стають інклюзами. Шляхетність металу відвертає від них демонів. Духовидець Сахе Хабіб вважав, що демони можуть опановувати лише нетривкі і недосконалі речі матеріального світу. Це не дивно, адже темні сили живляться передчуттям смерті. Спосіб їх існування — занепад: час та прості їх подрібнені на нецінні фраґменти. Жодному з демонів не вдасться захопити весь простір на поверхні монети. Філософ Мартін Гайдеґґер визначив простір як вивільнення місць, і ми даємо собі право припускати, що в малому Інклюзі число духовних осель безмежне. Допевне тому, що гроші так близько співіснують з людьми і гріються своєю іржавою недосконалістю побіля наших бажань…

« Nie wyobrazam sobie, mily…» — початок пісні «Jestem kobieta» легендарної польської групи «Maanam». Обличчям групи від початку і досьогодні залишається солістка із дивовижним сценічним іменем К'oра (О. Jackowska) і з не менш дивовижним поетичним обдаруванням. «Jestem kobieta» — одна з тих речей, що в «часи цитування та класифікації» оволоділи напівмістичною енергією концентрату (або, якщо звернутися до початку нашої розмови, фактично стали своєрідним суверенним коментарем). Так, інспірована цією піснею «Шафа» (невеличка новела, писана мною в 1984 році) майже дослівно повторювала прегарний епізод із «Нотаток Мальте Лаурідса Бріґґе» Рільке, який дозволю собі зацитувати:

«А поруч ще були шафи, темні, коли їх відчинити, темні від наглухо запнутих одностроїв, які, здавалося, зносилися більше, аніж усе інше, і зовсім не бажали, щоб їх тут берегли.

Кому ж видасться дивним, що я все це видобував і тягнув на світ Божий; що то одне, то інше прикладав до себе, накидав на плечі, що костюм, який видавався мого розміру, я похапцем натягував на себе, і згораючи від цікавості й збудження, кидався в сусідню кімнату до настінного дзеркала, складеного з окремих, нерівномірно зелених кавалків.

(…)

Тоді-то я дізнався, яку владу над нами має костюм. Тільки-но я наряджався в одне з цих вбрань, я змушений був визнати, що потрапив до нього в залежність; що він диктує мені рухи, гримаси і навіть примхи; рука, на яку все опадав мережаний манжет, уже не була звиклою моєю рукою; вона рухалася, ніби актор і сама собою милувалася, яким би перебільшенням це не здавалося.»

Роман Рільке я вперше прочитав у 1988 році, і раціонального пояснення того, як чотирма роками раніше мені вдалося майже дослівно записати текст цього епізоду, немає. Втім, історія мала своє продовження. На обкладинці «Нотаток…» була відтворена старовинна французька шпалера, на якій зображалася сцена спокушання єдинорога Прекрасною Панною. Образ єдинорога якось архетипно-тотемічно заволодів мною відтоді, як я прочитав вірш Юрія Андруховича під такою назвою і написав до нього музику. Згодом я ілюстрував редаґований Андруховичем журнал «Перевал» різними мітичними створіннями, серед яких, звісно, був і єдиноріг. Навіть наше спільне видавництво ми згодом назвали «Unicornus» (логотипом якого став, до речі, той самий єдиноріг із обкладинки). Аж раптом, перечитуючи коментарі до роману Набокова «Подвиг», я довідався, що містичну істоту Індрика (не плутати з Іздриком), ворога Змія і змій, слов'янська традиція ототожнює з єдинорогом…

Аж так далеко завела нас простенька пісенька Кори.

« Я нагадав собі старе Пепине оповідання» — Про Пепу, свого інститутського колегу, я писав уже так багато, що немає сенсу повторюватися. Здається, в мене немає жодного твору, в якому би він так чи інакше не з'являвся. Інтрига ж цього епізоду повністю запозичена з ранньої новели Пепи «Сад настрою». Наскільки мені відомо, на еміґрації Пепа облишив літературні вправи, то ж це, мабуть, його єдиний вклад у літературу. Тому мені видається симпатичним майже повністю відтворити його:

Сьогодні вранці, йдучи на роботу, я заглянув до свого ящика і витяг листа: «Шановний друже! Запрошуємо тебе оглянути наш сад настроїв. Чекаємо на тебе о 18.00 на вул. N-ській, 16. З повагою». Заінтригований, я одразу після роботи рушив у напрямку вул N-ської. Трамвай довіз мене до зупинки, розвернувся і поїхав назад — до міста.

Назустріч мені йшла дівчина. Тримала в руках букет якихось квітів. Минаючи її, я помітив, що кілька квіток випали їй з рук і розсипалися на вологій від дощу бруківці. Допомагаючи їх позбирати, я ненароком доторкнувся до її руки. Рука в неї була не мала й незавелика. Вузька долоня з досить чітко помітними синюватими венами. Довгі пальці закінчуються акуратними нігтями. В її руці ясно читалася вся анатомія: кості, фаланги пальців, вени, сухожилля, м'язи, шкіра. Це не заважало милуватися нею. Не було блідої аморфності, анемічності, яка декого хвилює й надихає.

Була одягнена в світлу сукню з відкритими руками і шиєю. Міцні засмаглі ноги взуті в низькі сандалики, з яких виглядали рожеві п'яти і гарно складені пальці. Волосся вільно зав'язане ззаду однією стрічкою. Воно тепле і м'яке. Зеленуваті очі дивилися трохи винно, без зверхності і переляку. Розлогі брови, повнуваті уста, ледь рум'яні щоки довершували справу. (…)

Вона присіла до квітів, сукня трохи задерлася, і я побачив на мить її коліна. На одному з них ледь помітно білу рисочку — слід якоїсь подряпини.

Сукня щільно облягала стегна, видаючи місце з'єднання ніг і живота. Невеликі пружні сідниці вгадувалися під тонкою тканиною. Коли рухалася, на шкірі виникали ледь помітні зморшки, і відразу ж зникали. На грудях сукня натягувалася, коли вона вдихала повітря. Груди були розставлені в боки, між ними можна було покласти долоню.

«Дякую. Дуже дякую» — спокійно сказала вона і, повернувшись, пішла, вимахуючи вільною рукою. В поставі була легка втома.

На хвилю я знерухомів, почуваючи тиху радість і смуток. Був по-доброму змучений. Отямився і рушив до будинку № 16. Подзвонив. Двері відчинив усміхнений чолов'яга. Запросив досередини. Я здивовано оглядався довкола. Кілька скульптур, картин. «А де ж ваш сад?» — запитав. «А ви вже відвідали його! — усміхнувся чолов'яга. — Заходьте ще колись».

Я подякував і рушив на зупинку. Хай трамвай повезе мене додому.

Надрукував оце і вкотре згадав Ахматову: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда».

« Lipstick on the glass» — назва ще однієї пісні «Maanam».

« велетенськими, в ріст людини вентиляторами» — Відсилання до образної системи фільму Алана Паркера «Серце ангела», де вентилятори були одним із візуальних знаків інфернального. Коли я вперше побачив цей фільм, враження від нього були радше клінічними, аніж естетичними — я мав страшенний напад лихоманки, який тривав майже цілу ніч, і який ледве вдалося перебороти. Загравання Паркера з темними силами (що, правда, дозволило йому зняти геніальний фільм) перебувають у кревних стосунках із булгаковськими ігрищами, тому закономірно, що з'являється на стор. 18… (далі відсилання до наступної примітки за № 16 — «смутний юний демон, майже воланд…» — Прим. верстальника).

« Тут панували драглисті філософи…» — один із перших для мене ґротескових описів івано-франківського бомонду. Та якщо тут я зумів ще витримати певну дистанцію і відстороненість, то у «Воццеку» в розділі «Прихід героїв» мені не вдалося дотриматися бодай елементарних норм коректності. Втім, можливо, це мої ретроспективні докори сумління. Адже поява Прокуратора Бубабу, львів'янина Віктора Неборака «з бляшанкою віденського пива» свідчить радше про те, що це бомонд львівський. Хтозна. По стількох роках правду відтворити важко.

« смутний юний демон, майже воланд, у котрого, як і годиться, одне око зелене і божевільне, а інше — порожнє і зовсім мертве» — Булгаков описує Воланда так: « Раньше всего: ни на какую ногу описываемый не хромал, и росту был не маленького и не громадного, а просто высокого. Что касается зубов, то с левой стороны у него были платиновые коронки, а с правой — золотые. Он был в дорогом сером костюме, в заграничных, в цвет костюма, туфлях. Серый берет он лихо заломил за ухо, под мышкой нес трость с черным набалдашником в виде головы пуделя. По росту — лет сорока с лишним. Рот какой-то кривой. Выбрит гладко. Брюнет. Правый глаз черный, левый почему-то зеленый.Брови черные, но одна выше другой. Словом — иностранец». (Виділення моє. — Ю.І.). Але повернемося ще на хвилю до стор. 18… ( далі відсилання до попередньої примітки за № 15 — «Тут панували драглисті філософи…» — Прим. верстальника).

« футинути, штототакоє, ужастакой пріснілся, нікакой нікагда нєбило, нєт, ідажебиць німожет!» — Див. Юрій Тарнавський. «У РА НА». Харків — Нью-Йорк, 1992. — С.119. Юрій Тарнавський, як на мене, унікальний і абсолютно недооцінений український письменник. Один із учасників Нью-Йоркської групи. На жаль, я дуже мало знайомий із його текстами, але навіть те, що мені вдалося прочитати, вражає своєрідністю обдарування і широтою творчого діапазону. В кожному разі, мені не зрозуміло, чому, скажімо, роман «Вісім бльондинок і смерть» донині знайшов українського видавця. Гадаю, що відпало би дуже багато непотрібних розмов про український модернізм і український постмодерн, за які ще років десять тому вже годилося б карати не лише судом честі, а й адміністративними штрафами. Підозрюю, що поема «У РА НА» займає в творчості Тарнавського особливе місце, хоча б з огляду на її несамовиту дидактичність. Основним естетичним здобутком поеми є ненависть, та рафінована й незрівненна за силою ненависть, яку Юрій Андрухович із дещо іншого приводу нарік «святою». Можливо, я ніколи б не дозволив собі так відверто виявити с в о ю ненависть у «Воццеку», якби не був знайомий із текстом «У РА НИ».

« цього я навчився у Млинарського» — Маркус Млинарський — автор «Некрополю» (див.: Тарас Прохасько. Інші дні Анни. Некрополь. Київ. «Смолоскип», 1998), один з ідейних опонентів ліричного героя «Острова КРК». Власне кажучи, я не знайшов у «Некрополі» кадру, в якому б герой прикурював цигарку від цигарки, зате наткнувся на неперевершений за філіґранністю епізод, що стосується куріння, і не відмовлю собі в задоволенні зацитувати його:

«Цілий вересень Млинарський працював по двадцять годин денно, укладаючи нескладний реєстр-опис схеми рекомбінацій. Першоструктурою він вибрав дію, дієслово. Дослідження мало вигляд переліку найчисленніших варіацій дій, що галузилися від кількох визначальних до все витонченіших і вишуканіших, все детальніших; від одного дієслова до цілих словосполучень, з підрядними реченнями, що характеризували найспецифічніші дії (наприклад, розділ «Курити» розтинався кількома десятками площин на кількасот підрозділів, таких як курити люльку, курити тонкі сигарети, курити тютюн, загорнений в газету — це за одною площиною розтину, а ще за іншими — курити в горах, курити в приміщенні, курити насамоті, курити цигарку за цигаркою(Ось воно, ось! — Ю.І.). І так дробилося аж до складнющих понять «курити в ліжку під ранок її сигарети витонченого смаку що майже невідчутно запаху обдимленості попільничка на грудях іноді попіл падає на простирадло перетворюється на сіру пляму від засильного струшування триває довше ніж звичайно лиш тримання цигарки стримує від сну однак те що говориться є вже фактично маренням свідомість погоджується з виміром заданим напрямами координатних шкал положення сигарет».

Вперше я читав «Некрополь», набираючи його текст на комп'ютері для журналу «Четвер» (№ 4,93). І тоді я зрозумів, що темп читання, обмежений швидкістю друкування, у випадку з прозою Прохаська є оптимальним. Її варто читати з такою ж швидкістю, з якою сам Прохасько її пише. Інакше можна проґавити дуже багато суттєвих речей. І ніколи не навчитися прикурювати цигарки одну від одної.

« Пан цинамонових крамниць» — імовірний натяк на «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца. Цілком можливо, теж викликаний ненавистю чи бодай антипатією, особливо, якщо зважити на подальше іронічне обігрування імені Шульца у «Воццеку».

« Люди-птахи-звірі, плазуни і гади і діти…» — Синонімічний (хоча чому синонімічний?) ряд, який є типовим прикладом згаданої вже лексичної засміченості тексту. Не розшифровуючи всіх можливих алюзій та квазіцитат, наведемо лише найоднозначніші паралелі: Чехов, Анна Середа, Ґеорґ Мальхерс, Пепа, Вернер Кохлер, Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Чарльз Діккенс. (Відтворюю тут повністю попередній варіант коментаря і з певними докорами сумління усвідомлюю, що вже не пам'ятаю, хто такий, скажімо, Ґеорґ Мальхерс чи Вернер Кохлер. Підозрюю, що тут закладена якась доля «постмодерністських» забав, але яких саме, не збагну. Зате пригадую, ніби в тумані, імена Чехова та Діккенса. Всіх інших знаю особисто).